Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Золото, не називай себе навом. Ти живий. Ти… коханий… — вона підійшла і спробувала торкнутись його руки.

Тепло від примарної постаті огорнуло Рутенію.

— Я напівживий. Воронів слуга вдало зачарував мене. Напівубив, напівоживив. Частина мене назавжди лишиться у цьому світі. І частина цього світу назавжди лишиться в мені.

— Додамо ходи? — озвався Віт. — Ми ж увійшли одночасно з Вороном?

Думка була слушна. Розмови припинили, Золота вирвався уперед, а вони побігли слідом.

— А що це за холодні струмені? — спитав Віт біжучи.

— Інші нави. Вони не бачать вас, і ви не бачите їх. Але вони відчувають ваше життєве тепло, а ви їхній холод. Ще одна причина поспішати.

— Вони небезпечні?

— Ні. Але спраглі за теплом. Можуть нас затримати.

Холод. Темрява. Не чути навіть звуків власної ходи.

Тихий і холодний світ. Швидше б із нього вибратися.

— Дісталися! — спинився Золота. — Протягніть руки вперед.

— Що це? — вигукнула Рутенія.

Її рука торкнулась чогось теплого, шорсткого і живого. Воно пульсувало, рухалося.

— Коріння Світового Дерева. Пронизує Наву наскрізь. Живить цей світ і з нього ж черпає сили для власного життя.

— Що далі?

— Нагору. По корінню. Чіпляймося і полізли.

Рутенія провела руками у темряві, перебравши кілька коренів, доки знайшла зручний для підйому. Вхопилась і поповзла. Чула, як поруч сопе Віт. Бачила, як легко попереду летить Золота. Відчувала, як поруч сотаються невидимі нитки сили, які живлять Добровін і Боримисл. Нитки Живиці, які передають сили Провіднику й чугайстру. Обірвавши їх, вони назавжди лишаться тут…

Що далі вони піднімалися, то товстішим ставало коріння. Рутенія пожалкувала, що не обрала тонший корінь. Зараз би було саме в раз. Темрява розсіювалася. Тепер це була суміш світла і мороку. Увесь обрій пронизувало коріння. Тонке і товсте, темне і світле. Все ворушилося, мов зміїний клубок. Пульсувало. Напружувалося і розслаблялося. Корінь, що ним піднімалася Рутенія, теж заворушився: почав стрімко підніматись догори.

— Тримайтеся! Дерево нас відчуло. Воно зараз викине нас на повер… — кричав Золота.