Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Тоді вона прошептала всевидюще закляття.

Все бачу і все виджу, все помічу й не проґавлю, Відьма я, і все прониже зір мій гострий, зір всесильний, зір, що бачить крізь тьму ночі, зір, що бачить крізь каміння, зір, що бачить все на світі!

І побачила за кілька кроків від себе Добровіна. Той бився. Крутив у повітрі палицею, нападав і ухилявся. Падав і підводився. От тільки супротивника у нього не було. Принаймні Рутенія його не бачила. Вона взяла за руку Боримисла, і вони підійшли до Добровіна ближче.

Тепер і Боримисл його бачив. Він схопив його за руку, коли він учергове піднімав палицю для удару. Добровін спробував вирватись, та Боримисл тримав міцно.

— У нас інший бій, Добровіне. — сказав він тихо, і з відьмачих очей спала полуда.

Добровін сперся на палицю. Сумно подивився на оповитих туманом Боримисла і Рутенію. Прислухався до ґвалту на городищенських валах.

Дзеванну навідали по черзі мама, Золота, Віт і Бось. Вона трималася. Прислухалася. Придивлялася. І розуміла — це теж туман. Це теж мана, облуда. Та все одно на серці ставало тепліше від милих серцю облич. Хай і породжених туманом.

Добровін зайняв своє місце на капищі.

— Я мушу проказати молитву Чорнобогові. Так каже книга Невір-землі. Та я не можу осквернити наш шлях чорними словами. Я не вірю, що шлях до Світового Дерева, хай і через Наву, відкривається лиш чорнобожим слугам. Тому хай це буде молитва білим богам, богам справедливості і чистоти!

І вони почали молитися. Слова самі спливали з Рутиних вуст. Вона ніби знала їх усе життя, хоча саму молитву чула вперше.

Хвалимо Прабога, діда божого,

Який роду божеську є началом

І всенькому роду криниця вічна,

Яка витікає влітку од джерела всього

І взимку ніколи не замерзає.

А тієї води живущої п’ючи, живемо,

Допоки не прийдемо до нього, як свої,

Убудемо до лук його райських.

І богові Перунові, громовержцю і богові прі

і боріння скажемо