Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Він недоказав. Коріння напружилося, зігнулося, розмахнулося і з чавкотом підкинуло їх вгору. Яскраве світло вдарило в обличчя. Все навкруги закрутилося, полетіло донизу, а потім ринулось догори…

«Ні, це ми летіли догори, а тепер па-а-а-а-а-д-а-а-а-а-є-м-о-о-о!»

Удар об землю виявився на диво м’який. Полежавши кілька секунд, Рутенія розплющила очі й вибралася з купи листя. Обтрусилася. Роззирнулася.

Велика сіра порепана стіна. Тягнеться вперед і назад. Піднімається високо вгору. А там зелені хмари. По стіні повзають мурахи, вгорі літають птахи. Тепло. Світло.

Щось зашурхотіло, й Рутенія відскочила. Це Віт виборсувався з листя, крекчучи і стогнучи. Поруч засяяла Золотина прозора постать. Він усміхався.

— Здається, ми на місці. І здається, вчасно. Ось воно, Світове Дерево.

— Де? — спитали Віт і Рутенія водночас.

— ТА ОСЬ ЖЕ! — Золота вказав на сіру стіну.

— Це… Ну нічого собі… Я думала, це стіна… — захоплено вигукнула Рутенія. — А зелені хмари вгорі… це…

— Листя. Крона Світового Дерева.

Рутенія торкнулася сірої стіни і відчула, яка сила, яка потуга ховається під сірою корою. Як струменять потоки сили, як життя вирує всередині, як необачний крок може всю цю гармонію зруйнувати, вивільнити вибухову силу… Рутенія заплющила очі…

Потоки сили розривають кору. Зміями повзуть тріщини. Стовбур Прави лопається, мов шкірка на печеному яблуці. І звідти струменить некерована, нічим і ніким не стримана сила. Палить, нищить, вибухає, перетворює Яву на попелище. Висмоктує все з Нави, звільняє мертвих. Горить її світ. Зруйновані міста, голодні люди, мертві тіла… Батьки душать дітей, щоб не бачили цього жахіття… Щоб померли без мук… Світ зникає… Попелище… А вгорі літає Ворон. І сміється, регоче, а потім плаче, ридає, корчиться від страх, й сам кидається у попелище ним же і зруйнованого світу…

Її щось відірвало від дерева. Вона розкрила очі: Золота і Віт.

— Нам пора. Ворон уже тут. Я бачила, що буде. Його треба спинити.

— В Книзі сказано, що камінь під Світовим Деревом. Рушаймо довкруж, — сказав Віт.

Вони пішли, притискаючись до стіни-стовбура. Вгорі літали птахи, мирно гули бджоли, навкруги, скільки бачило око, розкинулися зелені луки, повні соковитого і пахучого різнотрав’я.

А Рутенія передчувала небезпеку. Загроза висіла у чистому повітрі й не давала дихати на повні груди.

— Ти теж відчуваєш? — спитав Віт.

— Що саме?

— Небезпеку. Загрозу. Я її майже бачу. Щось чорне ось-ось постане перед очима.