Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Еге ж. Хоч би яке вогнище… — замріявся Боримисл.

— А тут тепло… — почули вони знайомий голос.

— Золото! Ти…

— Я тут. За капищем. Щойно отямився, замерз як собака. Ходімо, розпалимо багаття, погріємося…

— Золото, покажись, — попросила Рутенія.

— Я тут, неподалік. Зроби крок назад, і побачиш мене.

— Покажись! — крикнула Рутенія.

— Відступи!

— Покажись мені!

— Тут холодно. Я замерз. Якщо ти не підеш, я піду сам. Але більше не повернуся! Ти мене не побачиш!

— Золото! — крикнула Рутенія.

Тиша.

— Золото!

Тиша.

— Золото, я йду! Пустіть мене! — Рутенія запручалась, але виборсатися з дужих Боримислових рук не змогла.

— З ким це ти розмовляла? — спитав він, коли вона заспокоїлася.

— Із Золотою! Він опритомнів! І пішов!

— Ага. А це що? — він повернув її до капища.

Там лежав Золота, у тому ж положенні, що й раніше.

— Рутеніє! Ми мусимо стояти. Думаєш, я не бачив у цьому тумані Русани? Тримайся, відьмо. Ти багато пройшла. Лишилося трохи. Ти ж проходила й складніші випробування!