Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Рутенія вже оговталась і намагалася зрозуміти, як вона піддалася туману? Невже слабшає? Ні! Просто втратила пильність.

— Боримисле, де Добровін?

Вона стояла поруч і шепотіла на вухо:

— Я наклала на його очі і вуха полуду. Він мене не бачить і не чує. Дзеванно, я прийшла врятувати тебе. Ми зараз тихо підемо й зникнемо. Не дамо йому знищити світ.

— Рутеніє, ми мусимо врятувати Русану.

— Ми не можемо. Вона вже належить Наві. А ми живі. Прошу, лиш крок назад — і він ніколи не знайде тебе в тумані. Ніколи.

Дзеванна завагалась.

— Лиш крок. І всі муки, всі жахіття будуть позаду. Він ніколи нас не знайде.

— Русана…

— Лиш крок… Зроби крок… Зроби крок…

Голос манив, кликав, змушував. Дзеванна відступила назад. У туман. Враз стало гаряче. Все тіло ніби ременями стисло, ні вдихнути, ні видихнути. Вона спромоглася на глухий, тихий стогін. І впала.

Стало легше. Вона вдихнула повні груди вогке повітря і підвелася. Поруч стояв Ворон.

— Я ж казав не рухатися, дурепо! Ще раз — і допомоги не чекай.

— Добровіне-е-е! — крикнула Рутенія у темряву.

Жодної відповіді. Лиш радісно витанцьовують клуби туману.

— Я ж тримав палицю разом із ним… — розгублено мовив Боримисл. — Він послав мене по тебе, а сам… зник…

— Чекай мене тут!

— Я тебе не відпущу. Піду сам.

— Підемо разом. Лишимо Віта наглядати за Золотою.

Вони обійшли капище, і зробили крок назад, у туман. У суцільному молоці годі було розгледіти й пальця на витягнутій руці. Тиша. Тільки шум битви вдалині. Злидні тримають оборону.