Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Вона треба нам… для обряду… Щоб відкрити шлях назад… Відкрити йому шлях…

Песиголовець востаннє захрипів, закашлявся… і спустив дух. Двоє інших відьмаків вмерли, так нічого і не сказавши.

— Воронове закляття перемогло, — сказав Добровін. — Йдемо рятувати Золоту!

Вони попрямували до земляного валу.

— Де це ми? Все ще у Богумирі? — спитала Рутенія.

— Так. У Городищі Старого Бога, такому ж, як і в Словунії, — сказав Добровін.

— Як ти нас знайшов? — спитала Рутенія.

— По Вихору! Я зрозумів: якщо вже ти закрутила Вихор, справа кепська…

— А Ворон… Він же теж мене може відчути!

— Я знайшов, чим його зайняти, тож йому не до тебе.

Вони підійшли до земляного валу впритул, обігнули його з півночі й побачили вхід. Його ніхто не охороняв. Добровін увійшов перший, за ним злидень, потім чугайстер з Боримислом і нарешті Рутенія.

За земляним валом височів заборол із круглих, гарно припасованих одна до одної колод. Прохід у стіні теж був вільний. Коли увійшли, Рутенія зрозуміла, що вони у велетенському требищі, критому соломою. Требищі, повному озброєних воїнів. Які без вагань кинулися на них. Втретє за день. Битися не довелося. Добровін провів рукою круг себе — й нападників розкидало урізнобіч. Вони підвелися й спробували знову — з тим самим наслідком. Цього разу встали не всі.

— Втретє не встане ніхто, — прошепотів Добровін.

Його почули, але кинулися знову.

Не встав ніхто.

— Тут споживають їжу разом з богами, чинять треби, тризни, дивляться в майбутнє… А вони влаштували військовий табір… — сумно сказав Добровін, озираючи гори трупів. — За требищем — ще один земляний вал. На ньому мають горіти священні багаття. Хоча сумніваюся, що хтось про це дбав…

— А за валом капище? — спитала Рутенія.

— Капище Старого Бога. Прабога. Сам лише жертовник, без ідола. Бо хто ж знає, як виглядає Прабог? — відповів Добровін.

Проминули требище й дійшли до внутрішнього валу. Добровін повів бровою — й над ним здійнялися язики полум’я. Дванадцять вогнищ.

Проминули вал — рівна витоптана стежка простяглася до жертовного каменя. Низький, широкий, на ньому помістилося б з десяток воїнів. Зараз же там розпластався Золота. Лицем догори, руки й ноги зв’язані.