Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Рутенія почула дитячий плач. Зовсім поруч. Чиєсь плече штовхнуло її, і не втримавши рівноваги, відьма впала додолу. Ніхто не зважав на неї, не переступав, не обходив… Наступали, втоптувати у холодну смердючу землю, помиї, багно…

Чоловіки, жінки, діти — все змішалося. Спробувала підвестися, та де там! Велетенська нога наступила на руку, закаблуки пройшлися по нозі. Хтось перечепився і спересердя боляче копнув гострим носаком у живіт.

«Тільки не в голову,» — подумала вона. Прикрилась руками і поповзла до узбіччя. Туди, де й далі чула дитячий плач.

Скільки разів об неї перечіплювались, наступали на руки, ноги, спину, втратила лік. Вгорі щось ревіло, завивало, гарчало — не вслухалася. Головне — вибратися.

Зробивши останній ривок, побита, потоптана, але жива і притомна, Рутенія дісталась узбіччя. Там, у ніші в стіні, ледь тримаючись на ногах, стояв хлопець років п’яти. Рутенія вчепилася пальцями у кам’яну кладку, сперлася, встала на ноги. Втиснулась у стіну. Просто диво, що хлопчина знайшов цей прихисток. Зроби він хоч крок уперед — кінець. Просто диво, що стояв сам, хоч ніша могла вмістити не його одного. Рутенія переповзла вздовж стіни.

— Привіт! — сказала і усміхнулась.

— Пливіт… — тихо відповів хлопець і втер носа брудною ганчіркою.

— Загубився?

Малий не зміг стримати сльози. Рутенія перечекала.

— Не переживай. Я допоможу тобі.

— Плавда?

— Ми дочекаємося, коли всі підуть, і відшукаємо маму. Гаразд?

— Не мона цекати. Тлеба тікати… Бо він з’їсть…

— Хто з’їсть?

— Він! — хлопець кивнув у бік замку.

— Послухай! — Рутенія зазирнула хлопцеві у очі. — Я прийшла тобі допомогти. І доки ти зі мною, тебе ніхто не з'їсть.

Волошкові очі не повірили.

— І тебе з'їсть… Он які… дядьки тікають… — волошки наповнилися слізьми.

— Ти бачив, як він когось їв?

— Ні. Мама казала…