Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Ти не бачив. І я не бачила. Але я вбивала упирів, вовкулак, билася з перелесником, бачила мамунів, дружу зі злиднями і чугайстрами…

Хлопець слухав перелік, і очі його висихали, підборіддя переставало дрижати, а губи розтягувалися в усмішці.

— Ого! А мене навчиш?

— Чого?

— Вбивати упилів? Упилі заблали мого блатика, а вовкулака заглиз батька. Мене ще тоді не було, але мама казала…

Сіре небо затягло чорнющими хмарами. Раз по раз їх орали беззвучні блискавки. Здійнявся сильний вітер. Сутінки напосіли місто.

Натовп порідшав. З’явилися просвіти між людьми.

Із чорних хмар пішов сніг. Легкий, пухнастий, він разюче контрастував із загальним мороком. Одна сніжинка впала хлопцеві на плече. Він скосив на неї очі і лизнув язиком.

— Солона…

— Нам пора! — сказала Рутенія. — Де твоя хата? Ходімо!

— За мною! — вигукнув хлопець і побіг.

Рутенія побігла за ним. Спинилася. Зблідла.

Із хлопцевої спини стирчало лезо. На мить воно завмерло, потім полишило хлопчаче тіло. Хлопець, що злизував сніжинку зі свого плеча і мріяв бути мисливцем на упирів і вовкулак, помер.

Рутенія підвела погляд і захлинулася люттю. Воротило. Він впізнав її у Корсуні, він зловив її друзів у лісі, його вона колись «тяжко зобидила». Посміхався.

Дістав хустинку і витер шаблю.

Вона могла б одним поглядом, одним закляттям спопелити його, перетворити на порох… Розважливість перемогла. Подумалося: «Якщо тут стоїть він, а не Ахруман, значить, не все втрачено». І Рутенія почала гру. Смертельну.

— Тебе прогнали, і ти, як побитий цуцик, кинувся до хазяйських ніг? Багато вже вилизав? Руки? Ноги? Може, ще щось?

Воротило налився кров’ю і рушив уперед. Хустинка полетіла донизу червоним метеликом.

Воротило щосили вгатив шаблею. І промахнувся, бо Рутенія вже стояла у нього за спиною й тримала у руках бартку, дивом не згублену у натовпі. Відьма мала досить часу, щоб повправлятися з цією зброєю, і виявила, що нею можна завдати ран, страшніших і смертельніших за шабельні. Що вона і збиралася зараз зробити.

Сокира вгризлася Воротилові у ліве плече. Той сіпнувся й відскочив убік, озирнувся й свиснув. З прилеглих вулиць висипала підмога. Рутенія порахувала — дванадцять хлопів. Озброєні хто чим. Скоріше за все, селюкам просто заплатили. Вони оточили їх, а Воротило заговорив. Поки він говорив, хлопи стояли. Хто заклавши руки за пояси, застромивши у кишені, хто нервово стискаючи ножі, коси, вила…