Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— А як же полювання?

— Замок впорається і без мене. А от Суронж мене непокоїть більше. Саме час. Провідник і Живиця вже готові.

— То чого ж не перенестися? Володарю, то ж безпечніше і швидше.

— Ха, чи мені боятися небезпеки? Ні, я мушу з’явитися перед Яром у всій величі. У всій силі! Черв’як! Надумав суперечити мені? Надумав зрадити? Не вийде! Я вирушаю. Війська готові?

— Вже підходять до річки.

— Гаразд. Хай стають на березі табором і чекають наказу. Щойно я досягну мети, вони вирушать. Ніщо не сховається від нас! А чого ці дві стоять? Вантажте.

Підняли. Посадили у чорну труну на колесах. Всередині все м’яке. Як добре. Як легко і приємно. Як тепло. Як же це добре — відчувати тепло. Але де Ворон? А, ось і він. Сів навпроти. Зараз я тебе роздивлюся. Запам’ятаю на все життя.

Чорна тінь. Де обличчя? Де руки? Все розпливається, все тане. Чорна тінь з очима. Ні, я доберуся до твого обличчя. Зірвати одну пов'язку, другу, третю. Там має бути щось! Клапоть за клаптем… І нічого… Де лице?

— Ха-ха-ха! І не намагайся. Не ти перша… Зараз ти бачиш мене справжнього. Думала, під личиною є щось? Ха! ТАМ НІЧОГО НЕМАЄ!

14

Міську браму охороняв загін Чорних Вершників. Тож не добігши, усі дружно завернули у провулок. Боримисл роззирнувся, пішов вздовж високого паркану і набрів на прочинену хвіртку. За нею виявилось порожнє обійстя. Ще диміло вогнище, ще теплою була піч, ще парував борщ у горщику, та всім опанувало безлюддя.

«Їх теж уполював замок,» — подумала Рутенія, і спитала Боримисла:

— Ворон покидає замок, а той сам полює на людей? І чого люди тут і досі живуть? Не покинуть це кляте місто?

— Люди до всього звикають. Та й замок не часто прокидається. Раз на десять-двадцять років. За цей час багато чого забувається, стирається з пам'яті… А щодо Ворона, ти ж чула, що замок стояв тут задовго до Ахрумана. Замок живе своїм життям. Йому потрібні слуги, охоронці — ось він і бере їх.

Вони сиділи у хаті за столом.

— Може, поїмо? Бо щось я зголоднів, — задумався Бось і кинувся наминати борщ просто з горщика.

Рутенія вийшла з хати і визирнула на вулицю крізь шпаринку. Повз неї йшли люди з більмами замість очей.

— А вони все йдуть… Як він обирає собі жертви?

— Ніхто не знає. Добрий ти чи лихий, за великим муром чи за хистким плотом, багатий чи бідний… Єдиний порятунок — вийти за межі міста.

— Туди усі й бігли? — спитав Бось.