Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Ридван пролетів угорі і розтанув удалині.

— І що це було? — спитала ошелешена Рутенія, вилізши з-під воза.

— Великий Ахруманів виїзд, — пояснив Боримисл. — Щось важливе сталося. Полетіли у бік Словунії.

— Щось ми розпатякалися! — озвався Бось. — А між іншим, усі вже давно втекли. Лишилися ми…

— Справді! — почухав потилицю Віт. — Мо' і нам пора?

У цю мить Рутенія відчула легенький подих вітру у себе за спиною… Нахилилася вперед, відчула, як лезо пролітає повз…

Розворот. Коловий рух барткою знизу вгору. І донизу. Просто на голову Воротилові. Той ступив уперед, глухо застогнав і впав додолу.

— Загинув, як жив, лихою смертю! Побігли! — схопив її за руку Золота. — Куди, Боримисле?

— Геть від замку. За місто. Полювання почалося!

Хмари над замком загусли. Вони клубочилися, закручувались. Щось усередині глухо гуркотіло і булькало, немов у шлунку голодного велета. Снігопад припинився.

— Чекайте. Треба його…

Рутин голос здригнувся. Вона хотіла сказати, що слід поховати тіло хлопчика, так безцільно убитого Воротилом, але не змогла вимовити і слова. Бо хлопець встав, і, похитуючись, пішов у бік замку. Очі його, до того волошкові, перетворились на дві білі плями, без зіниць, без райдужок.

— Замок уже вполював його. Це лише оболонка. Душа вже пішла.

13

Куди мене ведуть? Навіщо забрали з кам'яного мішка? Нащо витягли з мороку? Вони думають, їхні крики, образи, удари можуть мені завдати болю? Вони думають, я їх чую… Наївні! Що мені їхні комарині укуси після усього пережитого!

Навіщо таке яскраве світло? Очі болять. Сльози. Я думала, сльози скінчились… Я думала, більше ніколи не буду плакати… Чому вони ллються? Сонце. Я бачу сонце. Ні, не бачу. Воно за хмарами. Я його відчуваю. Я знаю, що там, угорі, воно світить на хмари, і вони ніжаться у його променях, мов коти на дахах, мов ящірки на розпечених скелях. Воно є!

Куди мене ведуть? І хто це поруч? Якась примара. Біла, як сніг. Гола, квола, ледве рухається. Її майже несуть. Втім, як і мене. Брудне волосся. Великі очі. Глибокі і зелені. Так і блискають ненавистю. О, боги! Це Дзеванна! Вона жива. До неї! Швидше. Торкнутися холодної руки. Хай зникне цей божевільний погляд. Так… так… Добре… тепліше…

Чорні сувої. Тканина. М'яка. Як добре, коли твоє тіло вкрите бодай чимось. Як тепло. Я вже так звикла до холоду, до голоду…

Чорна карета. Чорні коні. Білий сніг. Бруд під ногами. Крики, ґвалт. Хто це? Чому русалчині очі спалахнули божевіллям? Я вже чула цей голос. Це Він. Це Ворон! Кинутись на нього? Але ж немає сил… Може, послухати? Я не забула мови…

— Тривожна звістка від Яра! Мушу терміново лишити замок!