Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— А то кому? — І весело засміялася.

— Ет, знаєш, як облупленого… — тихо і навдивовижу лагідно сказав дід.

— А то! Скільки вже разом, діду? Років з п’ятдесят буде?

— Шістдесят… — поправив він і вийшов із землянки.

Радмила ж повернулася до Боримисла. Протерла біле, рясно вкрите краплинами поту обличчя:

— Ну ось, скоро дід вернеться з підмогою. І все буде добре… Все буде добре… Ще день-два. Дід знайде зільника, той повідомить Ахрумана, нашого повелителя…

Боримисл різко підвівся з постелі, вхопився за її плече. Вона скрикнула від болю.

— Не треба зільника! — прохрипів він. — Не треба Ахрумана… Він не повинен… знати…

Потому ще кілька разів, мов крізь сон, пробурмотів:

— Не можна… Ахруману… не можна… Загину… Я мертвий… він думає… я мертвий… Не можна… — і затих.

Радмила прожогом кинулась надвір. Озирнулася. Побігла слідом за дідом.

«Він не міг далеко відійти,» — подумала.

Пробігла трохи, а тоді спинилася. Зрозуміла: не наздожене. Тоді набрала у легені повітря, і крикнула:

— Вла…

Чиїсь цупкі руки вхопили її ззаду і затулили рота:

— Тихіше ти, — сказав їй на вухо дід Владо.

— Ти що… — хотіла було вона його віддухопелити за дурні жарти, але він приклав пальця до вуст і зашипів:

— Ш-ш-ш-ш… Тихо… Туди дивись…

Збоку від них росли густі кущі. Дід прогріб у них дірку і покликав Радмилу. Вона припала до неї оком і завмерла… Лісом повільно йшов двометровий велетень у світлому одязі, з довгим молочно-білим волоссям. Здавалося, над головою у нього розливається сяйво. Вона десь бачила його… Бачила? Ні, не бачила. Чула. В материнських казках. Давно-давно… У казках…

Ще до Ахруманового приходу жили в цих лісах охоронителі. Любили танці, багаття і, як могли, допомагали людям. Взамін лиш вимагали не кривдити лісу, не вбивати дичини заради розваги. Коли ж хто порушував закони лісу, чекала їх нагла смерть. Розривали навпіл своїми довгими руками. Але вони зникли по Ахрумановому приході. Прокинулися одного разу люди, а їх немає…