Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Чув, що сказала? Кров людська — не водиця. Поможемо йому, гляди, й Ворон віддячить…

— Ага. Батогом по спині. Чи зурочить до сьомого коліна. Що з літ, то з розуму…

— Ти, чим бурчати, краще змайструй якого волока! Тільки хутенько!

Старий незадоволено взявся за сокиру, зрубав дві тонкі березини, вміло переплів їх між собою тонкими прутами. Вийшло зручно: можна буде покласти пораненого і вдвох тягти до хати.

Жінка рішуче пішла лісом, мовляв: ходи за мною! На галявині зупинилася.

— І де ж він?

— Та он, під кущем.

Кремезний чолов'яга. Весь у чорному. З сивим волоссям. Він ледве дихав, заплющивши очі, й навряд чи щось чув… Жінка відкрила пальцями повіки: очі були затуманені… Огляд перервало бурмотіння старого:

— Чуєш, Радмило…

— Що?

— Може, лишимо його? Га?

— Давай сюди волок! І помагай.

Старий скрушно захитав головою і пробурмотів:

— Треба було його добити… Але нічого, це ми влаштуємо…

— Що ти сказав? — перепитала стара.

— Та кажу, що важкий він!

— Впораємося. І не таке вантажили, — усміхнулась вона. — Ану, схопили! Потягли! Пускай! Х-хух… А таки важкий!

— А я що казав? Спину не надірвала? Бо мені щось вже стріляє…

— А в голові не стріляє? Ну ж бо, Владо, потягли! Стріляє йому! А як з рибою цілісінький день у холодній воді баблятися, то не стріляє?! Раз, два, потягли…

У такий спосіб, кілька разів перепочиваючи, двоє старих дотягли пораненого до хати, за яку слугувала простора і глибока землянка, майстерно накрита спочатку гіллям, потім рівними тугими рядами сухого очерету. Посередині — відкрите вогнище, яке давало тепло і світло. Дим від багаття стелився по всій землянці, випікаючи очі, а лиш потім витягався крізь прямокутний отвір у стелі.