Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Ти хто? — спитала Русана у темряви. — Русалка?

Враз постала перед очима Боримислова смерть. Сльози навернулись на очі.

— Так. Дзеванною звати. А ти?

— Мене Русаною. Я зільниця…

— І?

— Просто зільниця.

— Просто зільниця в обіймах Чорного Вершника. Вершник гине за просту зільницю. На просту зільницю полює Ахруман… — розмірковувала Дзеванна.

— Ну, я… Ми… Але ж і ти не просто русалка. На тебе Ворон теж полював…

— Гаразд. Якщо ми обидві стали Вороновими полонянками, мусимо триматися разом. А для цього слід знати одна одну. Я переберусь до тебе, щоб не кричати на всю в’язницю, і розповім свою історію. А потім — твоя черга оповідати. І разом подумаємо, що йому від нас треба.

І Русана почула таємницю Дзеванниного народження. Дізналася про дивовижних чугайстрів і про найкращого з них, Віта; про злидня Бося, навернутого на добро; про дивовижної вроди і сили зільника Золоту; про найсильнішу і найрозумнішу відьму Рутенію, яка втратила пам’ять через Ворона; про їхню подорож рахманськими підземеллями…

Ледве встигла Русана завершити розповідь, як почувся тупіт, з’явилося світло. Темна постать несла чадного смолоскипа. Русана впізнала Чорного Ворона. Той поволі наближався, й смолоскип кидав химерні плями світла навсібіч. Нарешті Ворон упритул підійшов до ґрат. Почепив смолоскип у тримач збоку й зазирнув до камери. Русана подумала, що він зараз задоволено посміхається.

— То як вам моя гостинність? — спитав він.

— Вражає! — сказала Русана. — Не стало сил нас убити?

— Убити? Ха-ха! Для мене вбити тебе — що розчавити муху! Невже ви вдвох не зрозуміли? Чому тебе, Русано, не вбили селяни в Жердинцях і ти опинилась на березі річки? Чому ти вийшла на берег, Дзеванно?

— Ми…

— Слухайте! Була колись у мене одна відьмочка. Сили — так собі. Знань — жодних. Сильним відьмаком був її батько, а їй нічого не захотів передати. Була в неї одна здатність. Корисна, я б сказав, здатність. Вона могла збирати величезну кількість Сили. А потім віддавати її. Мені. І збирати цю Силу вона могла лише тоді, коли їй було боляче, страшно…

— Ти з неї знущався, щоб здобувати Силу?

— А що тут вдієш? Треба ж було десь її брати! Та в твоїх клятих Вовковиях вона втекла. Їй помогли. Знаєш хто?

— Здогадуюсь.

— Отож! Твоя мама!