Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Тобто, ти таки поїдеш туди? — отетеріло глянув на неї Золота.

— Та ні! Не я! Туди поїдуть Віт із Босем! Тільки вони не доїдуть до Городища… Вони скочать з Лютибора між Руссю і Сієвією! А Лютибор продовжить свій шлях до Городища… Цим ми ще й відволічемо Ворона. Він шукатиме мене аж ніяк не біля свого замку. Він нишпоритиме у Словунії, круг Городища… А Віт із Босем шукатимуть Дзеванну.

— А твій Лютибор… — Бось скоса глянув на величезного коня. — Він витримає нас?..

Рутенія скочила на землю і поклала руку Лютиборові на гриву. Потім покликала ближче чугайстра зі злиднем. Віт поклав руку на шию і підняв Бося, щоб той теж міг без остраху торкнутися коня. Лютибор фиркнув.

— Ну ось і познайомилися, — усміхнулась Рутенія.

Розклавши речі, Віт забрався на Лютибора, підхопив на руки Бося й посадив його перед себе. Лютибор нервово тупцював і крутив головою.

— Не бійтеся. Він донесе вас швидко й без ушкоджень! — Рутенія зійшла зі стежки.

— Де ми зустрінемося й коли? — зупинив усіх Бось.

— Хто був у Голуні? Де там можна безпечно зустрітися? — спитала Рутенія.

— Був я там, — озвався Бось. — Небезпечне місто. Поблизу Голуні є село Вовковиї. Там корчма. В ній і стрінемося. Тільки дивіться — хороніться і стережіться. Ахруман і його люди там повсюдно. Може, і в цю корчму заглядатимуть…

— Коли ми туди дістанемось?

— За півтора місяці.

— Гаразд. У разі чого чекаємо одне на одного два тижні. Якщо ви не з’явитесь, ми йдемо без вас. Якщо не буде нас, тікайте якнайдалі від Богумира. Хоч у пустелі, хоч за Мовчазні гори… — сказала Рутенія.

Лютибор стрілою зірвався з місця, до Рутенії долинув лише далекий Босів зойк.

Настала тиша. Рутенія з Золотою перезирнулися, і…

…полетіли, поскакали, пришпорюючи коней… Сон, неміч мов рукою зняло. Тепер дерева і луки, річки і гори проносилися блискавками. Вели їх дороги, вказані мольфарами, — жодна перешкода не стала на шляху. Річки були мілкі, розколини вузькі, схили і підйоми пологі, небо ясне…

27

Важко виборсувалася Русана з Ахруманових тенет. З одного мороку вона потрапила в інший. Холодний і вогкий. Підвелася. Намацала грубу дерев’яну лавку. Встала. Рушила вперед, витягши руки перед себе. Зупинилася, наштовхнувшись на кам’яну стіну. Торкаючись її рукою, пішла праворуч і знайшла поворот, за яким починалися залізні ґрати на п’ять кроків, знову почалася стіна.

Ноги торкнулося щось холодне і вогке, і вона зойкнула. Вдруге зойкнула, коли з глибини в’язниці донісся жіночий голос:

— Краще піднімись на лежанку. Там внизу якісь гади повзають, але нагору не лізуть.