Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

На сніданок їм дали коржі з молоком, а потім Данко вивів їх у двір, де вже стояли троє коней. Двоє високих, ставних, і один невеличкий, в половину інших.

— Ось одяг. Даємо вам вовчі хутра, вони теплі, захистять від холоду й дощу. Там, у сумках, ще теплі ковдри. Повсюдно водяться вовкулаки й упирі — тож тримайте бартки. Вони захистять вас. У цих торбах, — Данко показав на білі полотняні торбинки, — мольфарський хліб. Його можна їсти тричі на день, і він тоді не скінчиться аж до самого кінця вашої подорожі. Тільки ж глядіть: лише тричі на день. Можна менше — більше не можна.

25

Вони втекли. Вдалося. Тепер вони стояли на березі річки, і Русана плакала.

— Чого ж воно так сталося? Чому вони так з нами?.. Ми ж добра хотіли… Я розумію війта, селян… Я розумію їх! Розумієш? Але Викула?! Що сталося? Як? Навіщо? Я бачила чорну прірву, язики вилазили з неї і тягли углиб! Та прірва — зневіра! Я майже зневірилась у людях! І через ту зневіру я нічого не могла вдіяти! Мені стало сил вижити, але не стало, щоб витягти з неї інших! В мене немає сил на добро! НЕМАЄ!!!

Боримисл обійняв її за плечі:

— В тебе вистачило сил на мене!

— То було раніше.

— Я всього лише воїн, але я знаю, що сила — вона різна. Все, що ти робиш, — це прояв Великої Сили. Не важить, як ти це робиш, важливо, що й заради чого!

— Заради людей! Заради людей! А вони мене, як Викула, до землі!

— Не заради когось! А заради себе! Добро — воно в тобі! І ти хочеш його нести! От і неси! А я поможу, як зможу. Ми є тими, ким є. І робимо у цьому світі те, що можемо. І гляди, з цих тисяч дрібних зусиль народиться щось хороше. А ні — то й ні. Ми робили те, що хотіли, і були з того щасливі.

— Молодець! Розумник! Яка палка промова! — почули вони холодний голос.

Русана заціпеніла. Пташки перестали співати, цвіркуни стрибати, мошка літати. Боримисл заступив собою Русану, витяг шаблю і розвернувся у бік голосу.

З-за дерева вийшов високий чоловік у чорному плащі з накинутим на голову каптуром.

— Он як ти тримаєш клятву вірності! Он як ти вірно мені служиш, Боримисле! Зрадник!

— Клятва злу — тепер не моя клятва! Я зрікся тебе, твоїх справ і всього з тобою пов’язаного! Я тепер інший!

— Ха-ха-ха! — шипіння переросло у лютий сміх. — Он ти який хоробрий. А куди ділося те, що сиділо у тобі, що роками ти його живив новими смертями, новими жертвами?

Боримисл мовчав.

— Відступися! Віддай мені її, і, може, я подарую тобі життя!

Боримисл мовчав.