Розділ шостий[1]

— Ну, то ходімо додому! Або ні, чудова погода, давай краще поїдемо на машині за місто, там і поговоримо…

Був гарний зимовий вечір. Місто ще не спало, у вікнах горіло світло, і Єлизавета подумала: «Як добре, коли в людини є дім, і, можливо, сьогодні я повернуся вже у наш спільний з Рєпіним дім. Я стану люблячою, вірною дружиною і господинею. Я стиратиму зі свідомості Олександра шкідливу, непотрібну для мене інформацію, а потім все якось владнається». Адже Венчеслав сказав їй, що у Німеччині вчені вже працюють над створенням штучної крові і є перші обнадійливі результати. Тоді й вона перестане вбивати і стане такою ж, як усі жінки, або майже такою ж, але нічною…

Автомобіль зупинився. «Зараз він скаже, що любить мене і що хоче одружитися зі мною…» — подумала Єлизавета.

Але Рєпін мовчав. Несподівано Єлизаветі стало холодно. Можливо, тому, що вона давно вже не пила людської крові. Покоївка у замку Венчеслава була її останньою жертвою, а часу минуло відтоді вже достатньо. Єлизавета дістала з шубки рукавичку, почала шукати другу, але її ніде не було — ні в сумочці, ні в кишенях. Рєпін, зрозумівши, що вона шукає, простяг їй загублену рукавичку.

Вона відразу її натягла і запитала:

— Випала на подвір’ї?

— Ні, у машині знайшов.

— Дякую, що знайшов. Мені чомусь раптом стало холодно.

— Я її знайшов не в цій машині.

— Як не в цій? Сашко, про що ви говорите?

— Так, я цю рукавичку знайшов не в цій машині, а в тій, якою ви приїхали до Венчеслава.

— Ні, ні! — несподівано закричала Єлизавета і вчепилася руками в горло Рєпіну. Щойно намріяне майбутнє тікало від неї. Зараз він все з’ясує, а її чари на нього чомусь знову не діють. — Ні, коханий, ні! — хрипіла вона і все дужче стискала шию і горло Рєпіна, а коли нарешті розтиснула, то молода красива голова Рєпіна відкинулася назад. Вже не тямлячи себе, Єлизавета почала що є сили трясти юнака: — Не вмирай! Пробач мене! Покинь мене! Іди від мене живий! Я відпускаю тебе! Не вмирай! Господи, я вбила єдину людину, яка по-справжньому любила мене, — вона приклала вухо до його серця, подивилася в очі й, піднімаючи голову, почула дивний звук. Це скрипіли розчавлені шийні хребці. Єлизавета озирнулася. Не може ж вона покинути його на вулиці. Треба, щоб його поховали.

Автомобіль стояв навпроти вивіски «Бюро похоронних процесій. Шмідт і компанія». Єлизавета вийшла з автомобіля, тримаючи на руках Рєпіна, і підійшла до зачинених дверей контори, натиснула їх коліном і увійшла досередини. У церемоніальній кімнаті було світло від вуличного ліхтаря, і Єлизавета відразу побачила на підлозі велику поліровану труну, поряд з якою лежало віко.

— Сашко, Сашко, — тихо проговорила Єлизавета. — Тобі не пощастило навіть у смерті. Тебе вбила жінка, яку ти любив. І зараз ти ляжеш у труну, яку приготували для іншої людини й іншої віри.

Єлизавета взяла Рєпіна на руки, обережно поклала його в труну, поцілувала в чоло, в праву щоку, в ліву. Потім її губи торкнулися на його шиї місця, де ще пульсувала артерія… І, опам’ятавшись в останню секунду, вона підвелася, вийшла з будинку, сіла в машину і поїхала.

Стук дверей і шум мотора розбудили старого німця. Він одягнувся і спустився на перший поверх. В освітленій місячним світлом і вуличним ліхтарем кімнаті він побачив труну і чоловіка у ній.

«Що це за жарти?» — подумав німець і підійшов ближче. Глянувши на обличчя мертвого чоловіка, він відразу впізнав це обличчя.

— О, гер офіцер, доля вас привела сюди знову! — а потім сказав сину, який також з’явився на шум: — Телефонуй до поліції. У нас — незамовлений покійник…

Ще ніколи не був дім Орлова таким чужим і незатишним. Завжди увечері тут було світло, святково, розмовляли гості, накривався стіл до вечері, всюди горіли люстри, свічі, а зараз навіть ліхтар перед будинком не був запалений. Орлову щиро було шкода, що сестра Інни померла. Він пройшов по квартирі, але прислуги в домі чомусь не було. Не було й труни з тілом Надії. «Невже Інна не дочекалася і поховала сестру без мене?» — подумав Орлов і вирішив зайти до дружини в кімнату. Все одно скандалу не минути. Дізнається хоча б, чи вже був похорон.

Інна лежала на ліжку у чорному одязі, бліда, негарна, і відсторонено дивилася в стелю.