Розділ четвертий

— Ваша дочка стала не повією, а жертвою зґвалтування.

Генерал зблід.

— Як — зґвалтування?!

— Я не наважилася тобі відразу написати про це, а коли ти приїхав, я вже була вагітна. Вислухати мене ти не захотів…

За кілька хвилин генерал з вродливого, стрункого, хоча й у літах, чоловіка перетворився на розбитого старого діда зі сльозами на очах.

— Тебе зґвалтували? Над тобою познущалися? Хто посмів?!

— Тату, заспокойся! Тут не місце. Він буде покараний!

— Я… я…

— Тату, до нас ідуть…

Генерал Русецький виструнчився, з його очей зникли сльози, в голосі знову з’явилася сталь, але Єлизавета відчула, що він вже ніколи не буде таким, як раніше. Проте їй було байдуже.

До них підійшов Аблаутов, і Єлизавета простягла руку для поцілунку.

— Панахида — це одне з місць, Василю Степановичу, де ще можна зустріти достойне товариство.

Генерал уважно подивився на Аблаутова:

— Нас все роз’єднує, лише смерть знову з’єднає.

Схоже було, що після розмови з Єлизаветою генерала дратували всі чоловіки. Він відчував якусь незрозумілу провину перед дочкою, і вона ставала все нестерпнішою.

— Богдане Івановичу, я підійду до генерала Шеншина, йому зараз потрібна підтримка друзів, а вас залишаю з моєю дочкою. Сподіваюся, ви знайдете, про що поговорити, поки я повернуся, — генерал відкланявся і пішов, а Аблаутов повернувся до Єлизавети і відразу опинився у сяйливому промінні її очей. Перед ним стояла справжня красуня.

— Єлизавето Василівно, чи добре ви знали цю родину? Це не допит. Я просто намагаюся ліпше ознайомитися з ситуацією.

— Я розумію і чим зможу, тим вам допоможу. Ви, мабуть, знаєте, що мій батько і генерал Шеншин — друзі юності, разом служили.

— А ви — з Вікторією?

— На жаль, в нашому віці різниця навіть в один рік має велике значення, тож сподіваюся, що наша дружба ще попереду.