Розділ четвертий

— Та ні, я вже зібралася…

Насправді вона й сама не змогла б відповісти — чому їде до Асипіківського так терміново і саме сьогодні, адже планувала поїздку десь за два місяці, та в останні два дні її щось тягне в цю поїздку з неприродною силою…

Одягнена по-дорожньому Крістіна вийшла з замку на світанку. Слідом за нею служниця винесла валізи і поклала їх до автомобіля. Венчеслав поцілував дружину по-російськи тричі і посадив до авто. А коли воно поїхало, Боголюбський, навіть не заходячи до замку, став посеред двору, зосередився і, відчувши порух вітру, почав говорити замовляння:

— О Велика Пані, о тітко семи Панів, сестро батька їхнього, Великого Пана! Стоять у тебе сім колисок, і сім немовлят лежать у них. Найкращі за всіх вони, ці маленькі Паненята. Всім на радість їхній прихід, їхня поява, лише Крістіна Вельф одна не любить їх, лише Крістіна Вельф вважає, що вродливіша за них, розумніша за них, дужча за них. Так покажи ж, Велика Пані, хто вродливіший, дужчий, розумніший за Крістіну Вельф…

Довго так говорив Венчеслав, і вітер все посилювався і посилювався з кожним його словом, кружляв довкола і піднімався все вище і вище, аж поки долоні Венчеслава не відчули знайоме тепло. Це невидимі астральні промені пройшли крізь них. І Венчеслав зрозумів: Велика Пані, сестра Великого Пана, тітка маленьких Паненят (як називали в південній магії дитячі хвороби), почула його…

Навчаючись у берлінському університеті, Венчеслав бачив, як захворів на кір його однокурсник, кавказець за походженням. І тоді його приятель, також кавказець, взявся за лікування. Він завісив вікна червоною тканиною, приніс білого барана, якого обв’язав червоною стрічкою, і три дні сидів біля ліжка хворого, співаючи магічні тексти, у яких називав кір «червоними Паненятами». Тушинець дякував цим червоним Паненятам за те, що вони, такі розумні, красиві, сильні, завітали до цього дому, і просив їх не залишали на тілі його друга слідів…

Третього дня хворий вже одужав і ніщо не свідчило про хворобу. Лікарі дивувалися, адже їм здавалося, що дев’ятнадцятирічний студент був на порозі смерті, а тут такий несподіваний результат. А приятель хворого розповів здивованому Венчеславу про те, що кавказці мають власну тисячолітню магію, і продиктував текст магічного замовляння проти кору…

— Отже, Крістіні зосталося жити недовго, — подумки констатував Венчеслав. Він сьогодні вперше використав у своїй магічній практиці кавказьке замовляння, і сили зла почули його…

— Схоже, Кримський-Корсаров був правий, — цими словами Аблаутов зустрів Орлова у своєму кабінеті.

— І в чому ж він був правий?

— У тому, що боявся. Ви пам’ятаєте, як він вчора увечері тремтів, коли прийшов до вас і розповідав, що бачив жінку зі свого сну на нашій вулиці.

— Звичайно, пам’ятаю. Його страх був приводом для ваших жартів.

— Я так само жартував, але даремно… — І несподівано Аблаутов запитав у Орлова: — Ви пам’ятаєте ту нашу розмову в цьому кабінеті, коли принесли результати експертизи і стало відомо, що в квартирі Шеншиних знайдено відбитки пальців двох осіб. Тоді ж з’ясувалося, що таких відбитків у нашій московській картотеці немає. І ми через це тоді не закінчили розмову. І дарма!

— Я добре пам’ятаю, що ви тоді почали говорити про опирів.

— Так, саме так! Пам’ятаєте, я казав, що коли розповім про це комусь з наших співробітників, то мене якщо не засміють, то засумніваються у моїй психічній повноцінності. Але тепер я вже переконаний: в нашому місті з’явився опир! І цей опир — жінка. А ситуація виглядає так: молода красива жінка отруїлася, у напівмаренні, нічого не тямлячи, вийшла на вулицю, потім впала на дорозі і опритомніла вже у лабораторії професора Лозинського. І він же став її першою жертвою, а другою стала професор математики Іванова. У любовних списках Лозинського й Іванової не збігається жодне прізвище, але і там, і там діяла саме ця жінка, оскільки знайдені речові докази її перебування у них. До речі, пам’ятаєте ту калюжу крові й слизу біля свого під’їзду, про яку ви мені розповідали. Так от, експертиза довела, що слина з квартири Іванової і слиз із калюжі біля вашого під’їзду належать одній людині. Це — складові однієї картини. Жінка, яка вбила Лозинського, прийшла потім до Іванової, доказом чого є шуба, шапка і чоботи Лозинського у її домі.

Очі Орлова були широко відкриті:

— А аналіз крові?

— Група крові збігається як з групою крові Іванової, так і з групою крові Лозинського, тобто дві крові змішані.

— Отже, Богдане Івановичу, третьою жертвою, мабуть, варто вважати того візника, який нас з Інною Іванівною довіз додому, а потім підібрав цю жінку.

— Швидше за все так і є, а вже після цього починається полювання на свідків. Спроба вбити Віку Шеншину закінчилася вбивством її матері та служниці. Марія Іллівна, яка впізнала вбивцю і шантажувала її, була також вбита. І нарешті — два поліцейських і Аріадна Теодофілос. В кожному з цих вбивств вражає сила убивці. Лозинський і Іванова навіть не намагалися чинити опір. Двометровий візник також не зміг її побороти. Служниця була проколота оленячим рогом наскрізь, і, судячи з усього, її з нелюдською силою було просто кинуто на цей ріг. Шеншину було розрізано так легко, наче шматок м’якого масла. У поліцейського в квартирі поряд з квартирою Шеншиних від удару в обличчя був переламаний шийний хребець і розбита лобна кістка. Іншого поліцейського у будинку Теодофілос було прибито дюжиною ножів до кухонних дверей. Три ножі пробили череп.