Розділ четвертий

— Я вам це пообіцяв ще того вечора, коли ми познайомилися.

— Мені це приємно чути, але тоді ви ще нічого не знали про мою таємницю, але тепер ви її знаєте і можете бути вільним від своєї клятви.

— Я готовий поклястися вам у вірності і сьогодні, бо люблю вас понад життя.

Єлизавета вдячно потиснула руку Рєпіна, і у відповідь він обпік її руку пристрасним поцілунком. Вона посміхнулася:

— А тепер зачекайте на мене в кабінеті. Це остання кімната праворуч по коридору, а я причепурюся. І ще. Ви пам’ятаєте оту мою важку валізу, яку ми разом привезли в авто?

— Так, я ніколи не бачив таких великих валіз.

— Прошу, пошукайте у ній портмоне з грошима. Вони нам сьогодні знадобляться.

— Я маю гроші.

— Олександре, для мене пошукайте. Я впевнена, що ви не носите з собою всі ваші гроші. Тож зробіть цю послугу для мене.

Валізу він знайшов у сусідній кімнаті, підняв її вгору і знизу побачив пляму, схожу на плями у машині та на веранді, але у самій валізі крові не було. Там лежали бронзові скульптури від плафонів для електричного освітлення, одяг, книжки, важкий гаманець з золотими червінцями і портмоне, набите великими грошовими купюрами.

Вже виходячи, Рєпін раптом зупинився — на запиленій підлозі кабінету він побачив сліди босих ніг. Хто ж заходив сюди та ще й босий, адже Єлизавета жила без служниці? Рєпін подивився, куди ж ведуть ці сліди, і побачив, що цей хтось походив по кімнаті, переступив його, Рєпіна, і пішов далі.

«Хм, — подумав Рєпін, — Єлизавета після того, як прокинулася, відразу пішла до ванної кімнати, а отже, сюди не заходила. Я б це почув. Хто ж це був?»

Він знову повернувся до валізи і оглянув її. Зсередини вона була мокрою. Складалося враження, що хтось зовсім нещодавно мив її. Рєпін провів пальцем по бронзових скульптурах — вони були запилені, потім підвівся, швидко зайшов до бібліотеки і, запаливши світло, відразу побачив три підставки для електричного освітлення, та лише на одній була бронзова скульптура, дві інші були відкручені. Круглі, блискучі отвори, на яких не було жодної порошинки, контрастували з іншими предметами, вкритими товстим шаром пилюки.

«Значить, хтось, поки я спав, відмив кров у валізі і поклав туди бронзові скульптури та різний дріб’язок, — розмірковував Рєпін. — Але хто? Ні чужих людей, ні прислуги в домі немає. Отже, це була Єлизавета. Але навіщо? Задля чого? І що це за кров?..»

— Ми маємо йти, — Єлизавета нечутно підійшла до Рєпіна і, пильно дивлячись йому в очі, сказала: — А про валізу забудь. Її не було.

І тієї ж миті з голови Рєпіна зникли всі роздуми про валізу, пляму крові, бронзові скульптури…

— Ну от, тепер все гаразд, — заспокоєно сказала Єлизавета. — І ми підемо на панахиду.

— На панахиду?!

— Ви забули, що сьогодні панахида по дружині генерала Шеншина? Нам треба піти туди обов’язково. Точніше, не нам, а мені. А ви мене супроводжуватимете, адже пообіцяли.

— Звичайно!