Розділ четвертий

— Чому ви не з гостями у залі?

— Венчеславе, я хочу з тобою поговорити, — в очах Вероніки була ніжність.

Вони піднялися до кабінету Венчеслава.

— Я чекаю на твій вибір!

— Вероніко, який вибір?!

— Ти знаєш, про що я кажу.

— Ти дуже молода, дівчинко, і дуже гарна. Ти ще зможеш мати іншу долю, інше щастя. Давай поки що нічого не міняти і не ускладнювати в нашому житті…

— Зрадник! Скільки років я очікую лише на тебе! Кожна ніч мені здається чудовою лише тому, що я бачу тебе. Кожен мій сон щасливий, бо у ньому є ти. Кожна моя думка про тебе! А ти мої почуття, мою молодість приносиш у жертву моїй матері, яка нічого тобі не змогла дати, окрім нещастя і прокляття.

Венчеслав уважно дивився на дівчину:

— Так, я проклятий. Є люди, які чекають на смерть як на звільнення, а я змусив себе жити. Смерть для мене — це покара. Я люблю тебе і не хочу, щоб на тебе перейшло моє прокляття.

— Венчеславе, це все розмови. Ти єдиний, хто мене любив і любить. Ні мати, ні батько, ні брат мене ніколи не любили… — вона обняла Венчеслава. — Чому ти не покинеш мою матір? Чому?

— Вона так багато для мене зробила.

— І не лише хорошого… Як ти взагалі міг у неї закохатися?

— Зараз це вже не має значення, — Венчеслав подивився на Вероніку. — Ти ж знаєш, їй залишилося жити недовго. Вона останнім часом дуже ослабла і може померти від будь-якої хвороби. Не треба нічого прискорювати. Треба просто чекати, і все відбудеться само собою. Ти мене розумієш?

— Так, але інколи мені так важко без тебе…

— Скоро, вже зовсім скоро ми будемо разом, — він погладив її волосся, торкнувся з ніжністю її щоки. — Слухай, чому Морозов постійно біля тебе?

— Венчеславе, він не залицяється до мене. Він має проблему. Обіцяй мені, що ти його не чіпатимеш.

— Я й не збирався його займати.

— Він прийшов сьогодні у мене просити захисту.

— Господи, від кого?!