Розділ четвертий

— Мені накривати стіл на двох чи на трьох? — запитала економка.

— Лише на двох. Будемо ми з Сергієм Олексійовичем.

— А цей гість, він не ночуватиме сьогодні?

— Ні, він вирішив ночувати у готелі.

— То й чудово, бо він мені дуже не сподобався.

— Чому? Це — чарівна людина.

— Я не хотіла про це говорити, Інно Іванівно, але вчора він хотів залізти до мене в кімнату.

Інна Іванівна розсміялася:

— Такого не може бути, тобі здалося!

— Вчора я читала допізна, а вночі дивлюся: ваш гість стоїть біля мого вікна з боку вулиці і хоче відчинити його. Я закричала. Він, напевно, почув, злякався і пішов.

— Запевняю: це тобі здалося.

— Як здалося? Я можу показати вам відбитки його пальців із зовнішнього боку на склі. Я страшенно перелякалася.

— Якби він хотів відвідати тебе, то міг би просто постукати у двері. Якщо він поліз через вікно, то це може означати лише одне: він — сомнамбула, сновида, тому й ходить по карнизах. А твого крику він, мабуть, і не чув.

— Як — сновида?!

— Ну, лише сновиди ходять по карнизах і навіть самі про це не здогадуються. І дякуй Богові, що Кримський-Корсаров не почув твого крику, бо міг би впасти з карниза і вбитися.

— Вони що, так щоночі й ходять по карнизах?

— Звичайно, не щоночі, але ж зараз — повний місяць…

Орлов, похоловши, слухав цю розмову. Потім кинувся до вікна: «Позавчора також був повний місяць. Отже, Кримський-Корсаров зі свого номера по карнизу дійшов до вікон Шеншиних та їхніх сусідок і запам’ятав усе наче сон. Але, якщо все побачене ним, — це правда, то й історія з Венчеславом також може бути правдою…»

Чарівний профіль Вероніки був ніби вирізьблений філігранним різцем майстра на тлі вітражів замку. Венчеслав не чув, про що вона розмовляє з юним Морозовим, але, судячи з їхніх поглядів і посмішок, можна було здогадатися про можливий флірт. «Рано чи пізно хтось таки увійде у її життя і серце, — знову обпекла Венчеслава думка про пасербицю. — Проти справжнього кохання магія безсила».

— Венчеславе, — це Вероніка пішла йому назустріч.