Розділ третій

— Може, він увечері збирався до когось у гості піти?

— Ні, квіти він одніс до лабораторії, де лежала покійниця, і там їх розставив по всьому приміщенню. А це ви бачили? — І Аблаутов розкрив журнал. — Журнал реєстрації покійників, що надходили до моргу і яких оглядав Лозинський. Тут самі жінки. Всі вони, напевне, стали жертвами. Коли професор зачинився у лабораторії, то засвітив усе, що можна було, навіть свічки. Я запитав у Надії Миколаївни, чи потрібно було стільки світла для експерименту, і вона відповіла, що ні, бо зазвичай вони вмикають лише комбінований прожектор.

— Отже, він влаштував собі свято? — Орлов не міг підібрати слова, точнішого за «свято».

Аблаутов іронічно посміхнувся:

— Та ні, це швидше було справжнісіньким весіллям. Лозинський всерйоз закохався у красуню-небіжчицю. Ми вже, до речі, знаємо, що вона була блондинкою. Кілька її волосин знайдено на пальцях Лозинського. Розмір ноги покійниці — 21 сантиметр, а отже, вона була вища від середнього зросту…

Несподівано Орлов перебив Аблаутова:

— Невже ви й справді вважаєте, що патологоанатом з таким досвідом роботи у морзі з трупами міг помилитися й прийняти живу жінку за мертву?

— В тому-то і річ, що я так не думаю. Тому й прошу вашої допомоги, Сергію Олексійовичу. Зрозумійте, якщо я комусь скажу, що професора Лозинського вбила покійниця, мене вважатимуть за божевільного. Розумієте?

— Звичайно ж, розумію.

— Якщо припустити, що покійниця ожила, то це схоже на абсурд. А от якщо вважати, що вона була живою покійницею, тоді все можна пояснити. Під час статевого акту вона своїми гострими, як лезо, зубами, що вже доведено експертизою, перерізала (чи, точніше, перегризла) сонну артерію у Лозинського. Це трапилося саме тієї миті, коли він відчував оргазм. Або оргазм відбувся під час передсмертних конвульсій. Потім вона висмоктала з нього кров і відкинула його вбік…

— А потім? — Орлов аж підвівся зі стільця.

— Потім починається повна чортівня. Вона злізла зі столу, обмилася і пішла геть. До речі, Сергію Олексійовичу, згадайте труп Лілії Федорівни. Така ж точнісінько рана з обсмоктаними краями. І таке ж знекровлене тіло.

— Але ж там цьому можна було знайти пояснення. Вона лежала у басейні, і кров могла витекти разом з водою.

— Спочатку і я так вважав, але висновки експертів кажуть зовсім про інше. Коли вена чи артерія перерізана, витікає така кількість крові, при якій людина може померти, але з неї ніколи не вийде стільки крові, скільки втратила Лілія Федорівна, тому що кров витікає з артерії чи вени доти, доки людина жива, але зразу по смерті застигає в жилах і згортається. У нашої професорки було висмоктано стільки крові, що якби вона одночасно перерізала собі руки, ноги і горло, то все одно в її тілі крові зосталося б значно більше. І ще. Ви пам’ятаєте, ми знайшли у неї чоловічий одяг — шубу й чоботи з оленячої шкіри. Там ще була й хутряна шапка. Ви, мабуть, вже здогадуєтеся, кому вони належали?

— Господи, невже Лозинському?

— Так, Лозинському! Отже, покійниця вийшла з лабораторії Лозинського, завітала до Лілії Федорівни і вчинила таке ж точнісінько вбивство.

— А ви впевнені, що це була вона?

У шапці Лозинського ми знайшли кілька волосин, ідентичних тим, які він тримав у руках. Напевне, під час передсмертних конвульсій він потяг її за волосся.

— Тепер я розумію ваші сумніви.

— Ні, я ще не все сказав. Ви знаєте, як вона вийшла з лабораторії? Вибивши двері. Одним ударом руки. Ці двері важко було б вибити навіть кільком дужим чоловікам. Ця жінка має нелюдську силу. Ви пам’ятаєте моторошну смерть покоївки Шеншиних? Так от, я не сумніваюся, це також її почерк. Це ж яку силу треба мати, щоб підняти покоївку і з такою силою жбурнути її на оленячі роги!