Розділ третій

Він смикнувся у відповідь на ці її слова, і Хельге зрозуміла, що не треба було згадувати минулого. Вона знову притулилася до чоловіка:

— Вибач, я не хотіла тобі зробити боляче. Просто я тебе дуже люблю і вже нічого з собою зробити не можу.

В чому-чому, а в любові Хельге Венчеслав не сумнівався. Він дуже багато для цього доклав магічних зусиль… Боголюбський знов уважно подивився в її очі: чи не здогадується дружина про те, що у смерті її батька винен він, Венчеслав? Ні, здається-таки, не здогадується…

А за кілька тижнів Венчеслав вже владнав шлюборозлучні справи і отримав документ про те, що він вільний від набридливої німецької бюрократії. Тепер шлях до скарбів дому Вельфів був відкритий і Венчеслав поїхав до Крістіни. Але тієї ж ночі з’явився чоловік Крістіни. Дізнавшись про те, що в домі ночує Венчеслав, він розлютився:

— Ти сама втратила честь і мою зганьбила! Я жодної хвилини не хочу тут більше залишатися…

Він довго ще кричав, потім грюкнув дверима і поїхав додому. Венчеслав про це дізнався лише вранці й одразу ж поїхав до Крістіниного чоловіка, аби з’ясувати непорозуміння, але той не прийняв ніяких пояснень і справа закінчилася тим, що була призначена дуель. Післязавтра вранці, о шостій годині…

— Ви добре попрацювали, Анатолію Андріановичу, — відкинувши теку вбік, сказав Аблаутов Рождественському.

— Можливо, у мене сьогодні буде ще матеріал для експертизи.

Рождественський посміхнувся Орлову:

— Тепер я вже знаю, якими словами зустріну вас, коли прочитаю вашу нову книгу.

Аблаутов тим часом дістав кілька фотографій і поклав перед Орловим.

— З нашої вчорашньої розмови я зрозумів, що ви добре запам’ятали обличчя візника.

— Так.

— А чому він привернув вашу увагу?

— Ну, по-перше, його фаетон трохи дивно виглядав тієї снігової завії, адже був не за сезоном.

— А яка була упряж?

— Двоє коней білої масті. Один — у сірі яблука, а другий — майже білосніжний. Мені важко сказати, але, здається, грива й хвіст цього останнього були жовтуватого кольору.

— Вашій спостережливості можна лише позаздрити. Орлов нічого не відповів. Йому було неприємно згадувати, як на одному з поворотів його дружина вистрибнула з фаетона і, дякувати Богові, потрапила в кучугуру снігу. Тоді й допоміг йому візник витягти її зі снігу. Саме тієї миті Орлов і звернув увагу на його обличчя. Але все це зовсім не потрібно знати Аблаутову. Достатньо й того, що він добре пам’ятає це обличчя.

— Ось тут п’ять фотографій, — продовжував Аблаутов.

— Прошу подивитися уважно.