Розділ третій

— Це — вепр! — закричав Вертер. У його руках зблиснула рушниця, заряджена розривною кулею, яка могла вбити будь-якого звіра. Венчеслав стояв за кілька метрів од вепра і також тримав зброю напоготові. Побачивши людей, вепр на хвильку зупинився, ніби роздумуючи, а потім рушив на Венчеслава. Венчеслав напружився, миттєво сконцентрувавши свою енергетику, і вп’явся своїми очима у червоні вирячені очі розлюченої тварини.

«Подіяло!» — зрозумів Венчеслав, коли вепр з півдороги звернув у бік Вертера, який відразу вистрілив. Але вепр продовжував нестися на нього, як снігова лавина. Вертер вистрілив удруге і знову промахнувся. В його очах зблиснув переляк, він потягся за кинджалом, але було запізно. Саме цієї миті вепр своїми величезними іклами прохромив його живіт. Вертер ще встиг востаннє глянути на Венчеслава, ніби дивуючись: чому ж ти не стріляєш? І Венчеслав вистрілив. Цей постріл пролунав саме тоді, коли з рота Вертера линула кров. Другого пострілу він уже не почув. А розривні кулі, випущені з рушниці Венчеслава спочатку в голову, а потім загривок кабана, змусили тварину застигнути на місці. Коли підбігли мисливці, перед ними постала моторошна картина: Вертер був прибитий іклами мертвого вепра до величезного дуба, родового тотема Вельфів, а поряд стогнав, обхопивши голову руками, Венчеслав: «Я запізнився лише на одну мить, на один крок!..»

Дізнавшись про смерть сина, старий Вельф тихо запитав:

— Хто вбив вепра?

— Венчеслав, — відповіли йому.

— Принесіть срібний келих.

Ніхто не зрушив з місця. Весь двір, плачучи, дивився на тіло мертвого Вертера, яке лежало у вітальні на великому дубовому столі.

— Я сказав — келих! — грізно повторив Вельф.

Келиха принесли.

— Венчеславе, — покликав Вельф. — Я обіцяв цей келих тому, хто вб’є кабана. Візьми! Ти заслужив його.

— Я не гідний, не гідний, я не врятував його! — ледве вимовив Венчеслав. На його очах блищали сльози.

— Не катуйся так! Не все може людина. На все воля Божа! Без Божої волі навіть листок з дерева не впаде, — відповів старий Вельф.

…Після похорону, коли всі повернулися додому, старий Вельф піднявся до себе. Його чомусь довго не було, і Крістіна вирішила попросити батька спуститися до людей. Коли вона зайшла до кімнати, старий лежав на підлозі. Крістіна нахилилася над ним, приклала вухо до грудей. Батькове серце вже не билося.

Старого Вельфа поховали поряд з сином, і єдиною спадкоємицею небагатого, але знатного дому Вельфів залишилася Крістіна, яка навіть не здогадувалася, які скарби зберігав її дім.

А Венчеслав був задоволений. Він легко досяг мети завдяки лише двом розривним кулям, які він тієї ночі замінив на холості у рушниці Вертера.

У кабінеті Аблаутова було тепло й затишно.

— Я зараз зварю каву, — сказав господар.

— Я взагалі кави не люблю, але зараз, після всього, що ми побачили, не відмовлюся, — відповів Орлов.

— Ні вершків, ні молока в мене немає. Можу запропонувати каву з коньяком. Мені, звичайно, Сергію Олексійовичу, незручно, що я вже другий день відриваю вас від видавничих справ, від літератури, від письменників, від сім’ї.

Орлов, смакуючи каву з коньяком, розумів, що зараз почує щось дуже важливе, а Аблаутов тим часом продовжував говорити: