Розділ третій

— Та все дуже просто. Поліцейський, якого ми послали до Шеншиних, з’явився до них, передав усе, що ми сказали, але генеральша Шеншина сказала, що дочка поїхала до Петербурга, тож їхати їм немає чого. Мій поліцейський повернувся на службу і, написавши рапорт, спокійнісінько повернувся додому. А інший поліцейський, який мав їх охороняти на дачі, поїхавши туди і не заставши там нікого, крім вашого слуги, також повернувся назад. І як наслідок — два трупи.

— Чому два? Ви ж сказали, що Віка поїхала до Петербурга?

— Зараз дізнаємося…

Трупів Аблаутов у своєму житті бачив чимало і різних — після садистських катувань, розчленованих, напівзогнилих, але те, що побачив у квартирі Шеншиних, потрясло навіть його. У передпокої генерала, пристрасного любителя полювання, висіла голова лося з такими велетенськими рогами, що вони були предметом особливих гордощів Шеншина, і саме на одному з цих рогів зараз висіла наскрізь прохромлена молода покоївка Шеншиних. Кров уже не капала.

«Ріг з її грудей стирчить, ніби рука якогось монстра чи як закривавлене крило. Майже як на страхітливих малюнках Босха», — мимоволі подумав Орлов і відвернувся.

Аблаутов глянув на Орлова якось дуже пильно, і знову Орлов відчув у його погляді щось дивне, щось дуже значне, щось, про що вони так досі й не поговорили.

— А тепер ходімо сюди, — і Аблаутов відчинив двері до іншої кімнати. Поліцейські розступилися, і перед чоловіками постала нова, не менш страхітлива картина: голова Шеншиної лежала, швидше, не лежала, а просто валялася на столі відрубана, а тіло, перерізане навпіл, було кинуте на диван і дві закривавлені половини були з’єднані лише тонкою смужкою шкіри.

— Цю голову відрубали одним ударом, — промовив, перехрестившись, один з поліцейських. — Мій покійний батько так ось, одним ударом шаблі, рубав молоді дерева, але він рубав навскоси, а тут — так ось прямо…

Орлова занудило. Він вийшов до ванної кімнати і довго стояв біля вікна. Згодом до нього підійшов Аблаутов. Трупів уже не було. Їх відправили на експертизу, і зараз експерти продовжували робити виміри й фотознімки.

— Сергію Олексійовичу, нам треба зайти до сусідки по поверху. Вона щось хоче нам розповісти.

У квартирі сусідки Шеншиних Орлов і Аблаутов відчули себе у реальному, звичному світі. Господиня була молодою, гарною жінкою, явно не слов’янкою. Говорила з м’яким і приємним акцентом.

— Я хочу зробити заяву, — сказала вона. — Дуже важливу, хоча, напевно, й дуже небезпечну для мене.

Чоловіки хитнули головами і приготувалися слухати. В цей час служниця принесла чай, і він був дуже вчасно. Аблаутов і Орлов з вдячністю подивилися на господиню.

— Я живу у цьому будинку тому, що так хотів генерал Шеншин. Я — грекиня. Мене звати Аріадна Теодофілос. Ми з генералом познайомилися на Балканах, і він привіз мене сюди. А оскільки він був одружений, то не міг на мені одружитися, хоча й дуже хотів. Оскільки зараз його дружина мертва, то я є зацікавленою особою, — вона уважно поглянула на чоловіків. — Ви не здивовані?

— Можна лише позаздрити генералові, — сказав Аблаутов.

— У генерала дуже добрий смак, — підтримав його Орлов.

— Ну, слава Богу, що після того, що ви побачили у тій квартирі, ви ще здатні говорити жінці компліменти. Хоча… Генерал примудрився зробити мені комплімент навіть біля труни мого батька… Так ось, генерал привіз мене сюди і купив дві квартири у цьому будинку. В одній жила його родина, а у другій — я. Небіжчиця навіть не здогадувалася про наш зв’язок. У будинку є два входи, і генерал міг цілісінькими днями бути у мене, телефонуючи час від часу з моєї квартири до сусідньої і обіцяючи дружині, що скоро повернеться з маневрів чи відрядження. Але генерал був дуже ревнивий, причому ревнував не лише мене, хоча в мене, крім нього, й знайомих більше немає, а й власну дружину. А моя служниця була його шпигункою, — жінка почервоніла і перепитала: — Я погано знаю вашу мову. Мабуть, треба вживати якісь інші слова, щоб не образити мою служницю? Вона дуже порядна, працелюбна і слухняна. Так ось, бачите цей апарат?

Жінка показала на апарат з телефонною трубкою, який стояв на невисокому східному стільчику.

— Саме через цей апарат моя служниця, а інколи і я за компанію з нею, підслуховувала розмови у квартирі дружини генерала Шеншина. Коли в їхньому домі дзвонить телефон, дзвоник чути і в нас. Піднімаєш трубку і чуєш розмову. А коли хтось дзвонить у їхні двері, то цей дзвоник і розмови у вітальні чути і в нас.

В очах Орлова і Аблаутова вже з’явилася надія, що ось зараз вони почують ім’я вбивці.