Розділ третій

— З чого ти взяла? Він що — схвильований?

— Та ні, у нього голос, ніби у буддійського монаха, але мені вчора снилися різні жахи. Сергійку, я відчуваю, сталося щось моторошне.

Орлов переключив телефон і підняв трубку.

— Нам треба зустрітися, — сказав Аблаутов тихим і спокійним голосом, але Орлов відчув, сталося щось таки справді страшне. І перш ніж піти, він присів поряд з дружиною на м’якому дивані і, обнявши її за плечі, запитав:

— Що за сон ти бачила, люба?

— Пам’ятаєш ту гидку калюжу крові і слизу перед нашим під’їздом?

— Так, люба.

— Ти знаєш, я її бачила уві сні. Вона була величезна, наче ставок, і в ній тонули люди. Я бачила і впізнавала обличчя — там була дружина генерала Шеншина і їхня дочка Віка, ще якась молода жінка, тоненька така, не наша. Я бачила тебе на березі цього ставка. Але чи то ти йшов до нього, чи то цей ставок перетікав, щоб поглинути тебе. Я щось кричала, але не могла докричатися. Поміж нами був якийсь крижаний простір, ніби ми були у різних світах. Я до тебе бігла, але не могла добігти… — Вона заплакала.

— Заспокойся, люба, все буде добре. Не хвилюйся. Якщо я затримаюся, то зателефоную тобі.

Йому було шкода Інни, хоча у їхньому спільному житті було дуже мало приємного. Він відчував, що вона гине, що рано чи пізно закінчить життя або божевіллям, або самогубством, але нічим не міг допомогти дружині. Це було не в його волі. Тож, єдине, що залишалося, — не завдавати їй зайвого болю…

З неба знову падав густий лапатий сніг. Орлов вийшов з дому і рушив до гаража по автомобіль, але раптом перед ним зупинилася машина:

— Сідайте до мене, Сергію Олексійовичу, — це був Аблаутов. — Ви, звичайно ж, не телефонували до себе в маєток?

— Це не маєток, Богдане Івановичу. Це моя дача. Там нікого немає, окрім слуги. А мій маєток — у Володимирській губернії. Я туди зараз рідко їжджу. Там, до речі, знаходиться і маєток генерала Шеншина. Ще мій покійний батько з ним товаришував.

— Судячи з вашого спокійного обличчя, ви ще не телефонували на свою дачу і не знаєте, що Віка Шеншина туди так і не приїхала.

Очі Сергія Олексійовича округлилися, і в горлі йому пересохло.

— Що з нею?!

— Я ще точно не знаю. Вона начебто зникла. Мені про це щойно повідомили, а я вже вам зателефонував і по дорозі вирішив заїхати за вами. Я просив би вас нічого не чіпати, в квартирі Шеншиних два трупи, — це Аблаутов говорив поблідлому Орлову, вже піднімаючись сходами.

«Це моя провина, — подумав Орлов. — Мені самому треба було завезти Шеншиних до себе на дачу…»

— Ми всі винні у цих смертях, — ніби продовжуючи його думки, сказав Аблаутов. — І передусім я сам, бо навіть уявити собі не міг, що це може бути настільки серйозно. Хоча передчував.

— Як же це сталося?