Розділ третій

— Зі мною вам нічого боятися.

— Але ж ви не завжди будете зі мною?

— Одне ваше слово — і я ваш! Завжди, всюди, на все життя, що зосталося!

— Сашко, не треба цього казати. Не треба мене обманювати.

— Клянуся! За кожне слово, сказане вам, я готовий відповісти перед Богом.

— Тоді їдьмо до мене. Якщо ви мене справді любите, то мені більше нічого й не треба. Але якщо ви мене одурите, то, присягаюся, ви заздритимете мертвим!

Останні слова були вимовлені з такою дивною, мало не загрозливою інтонацією і таким чужим, холодним голосом, що Рєпін мимоволі здригнувся і несподівано відчув у собі моторошну порожнечу, яка миттєво виштовхнула з його серця все — рідних, друзів, батьківщину і навіть Бога. І він також холодним, майже механічним голосом, ніби щось констатуючи, сказав:

— Ви знаєте, Єлизавето, зі мною щось зараз сталося — наче я осліп, оглух і вже нікого, крім вас, не бачу.

— Це нормально. Це так і повинно бути…

Вранці, ще до світанку, Венчеслава розбудили. Він відкрив очі і побачив свого секунданта, барона фон Брюге. Венчеслав посміхнувся. Зараз, зараз він почує, що вже не треба їхати на дуель, бо суперник несподівано помер. Але замість цього фон Брюге сказав:

— Я вражений вашою витримкою, гер Венчеслав! Ви так спокійно й солодко спите перед дуеллю!

«Хм, він, мабуть, ще нічого не знає, — подумав Венчеслав. — Але це нічого, на місці дуелі нам про все сповістять секунданти Вольдемара».

Вони сіли в карету.

— Яке у вас змучене обличчя, гер Герхальд! — сказав Венчеслав. — Ви, мабуть, вночі не спали?

— Не спав…

— Я вам дуже вдячний за те, що ви так перейнялися сьогоднішньою дуеллю.

— Нема за що дякувати. Причина мого неспання була інша. Вчора до мене прийшли друзі гера Вольдемара і майже силоміць забрали мене з собою. У гера Вольдемара було велике свято.

— Свято?! — вражено перепитав Венчеслав.

— Так, велике свято! Йому нарешті дозволили носити власне прізвище.

У Венчеслава пересохло в горлі.