Розділ третій

— Яка гарне авто! Воно — ваше?

— Майже! Можете вважати, що вже моє. Воно вам подобається?

— Звичайно! Мені поряд з вами подобається сидіти в будь-якому автомобілі, навіть у тій військовій вантажівці.

Він радісно поглянув на неї і, раптом побачивши у неї над губою, там, де щока і губа утворюють неповторну, чарівну складочку, краплю крові, зупинив машину.

— Ви мені дозволите… — і своєю білосніжною хусточкою стер ту краплю крові.

— О, кров! — сказала вона. — Я маю такі слабкі капіляри, що під час застуди з носа часто тече кров. Ось! — і вона розтиснула руку, в якій лежала закривавлена, зіжмакана хусточка.

Він мовчки їй простяг свою.

— Ненавиджу кров, ненавиджу вбивства, — проговорила вона тихо і якось відсторонено.

— До речі, про вбивства. Ви пам’ятаєте вчорашню нашу зустріч з поліцейською машиною, що застрягла в снігу? Вона їхала з дачі Орлова, згадали?

— Так, якась машина стояла. А що там сталося? Наче ж нічого страшного вони не розповідали, а то б я запам’ятала.

— Страшне сталося пізніше. Тієї ночі покоївку і дружину генерала Шеншина хтось вбив.

— Як покоївку?! Хіба це була не дочка? — несподівано вигукнула Єлизавета.

— В тім-то й річ, що дочка того вечора поїхала до Петербурга. Пощастило!

— Господи, який жах! Бідні жінки…

— Так, химерно складаються долі. Якби вона не поїхала до Петербурга, то була б зараз мертва.

— А хто скоїв ці жахливі вбивства?

— Знайшли відбитки пальців двох чоловіків.

— Сподіваюся, їх вже спіймали?

— На жаль, ні.

— Сашко, я боюся.