Розділ другий

— Весь його одяг повезли до поліції. Є повний опис. Я добре пам’ятаю, як був одягнений того дня професор. Цей одяг був на місці, окрім оленячих шуби і чобіт, які йому подарував хтось з учнів і яких він так жодного разу й не вдягнув. Не було взято ні грошей, ні золотого портсигара, ні персня з його пальця.

— Так, складна ситуація, — промовив Орлов. — І яка ж у вас версія?

— Я маю лише одну версію. Вона видається фантастичною. І я боюся, що, коли я переповім її комусь, мене засміють.

Орлов з цікавістю запитав:

— Якщо я правильно вас зрозумів, то ви маєте версію Пігмаліона?

— Ви дуже вдало назвали мою версію. Ось вона. На вулиці, точніше, у стічній канаві знайшли тіло молодої жінки. Тіло, до речі, було ще тепле. Поліцейські відразу привезли його сюди, і вже тут Іван Михайлович і Юрій Олександрович підписали папір, який засвідчив смерть невідомої. У жінки не було жодних документів. Вона, за словами Надії Миколаївни, була дуже красива.

— Я цього не казала. Я сказала, що Юрію Олександровичу вона здалася дуже красивою. Мені особисто подобаються жінки іншого типу, — Борзова помітно нервувала, а Аблаутов тим часом продовжував:

— Юрій Олександрович спустився сюди провести черговий секретний експеримент, але він уже був закоханий у покійницю. І ця любов допомогла йому зробити усе можливе і неможливе, щоб експеримент вдався. Вона ожила. А вже після цього й розігралася любовна драма, яка закінчилася так трагічно. Ось вам і історія Пігмаліона, який закохався у власне створіння.

Орлов мовчав. Він чекав чого завгодно, лише не цього.

— Надіє Миколаївно, — звернувся Аблаутов до Борзової, — прошу вас зателефонувати до лабораторії і з’ясувати, коли ж приїде Іван Михайлович. Це — другий асистент і також учень Лозинського, — пояснив Аблаутов Орлову.

Надія Миколаївна з такою несподіваною для ситуації радістю погодилася на це доручення, що відразу було видно: вона прагне якнайшвидше піти з лабораторії. І щойно вона зникла, Орлов раптом промовив:

— А тепер, коли ми самі, я хочу почути, яку ж насправді версію ви хочете мені розповісти.

— Сергію Олексійовичу, я вдячний, що ви мовчки вислухали мою першу, можливо, фантастичну версію. Але ви звернули увагу, що мені не заперечила й Надія Миколаївна. Отже, вона також припускає, що таке насправді могло б відбутися. Але ви, звичайно, помітили й чимало недоліків у моїй версії. Ну, по-перше, такий експеримент вимагає, напевно, чимало часу. А від моменту, коли Лозинський зайшов до лабораторії, до моменту його смерті, який встановили Надія Миколаївна й Іван Михайлович, минуло лише хвилин п’ятнадцять. Ви розумієте мене?

Орлов розуміюче хитнув головою, і Аблаутов продовжив:

— Борзова — жінка розумна. Якщо вона не вказала на мою помилку, то цьому є дві причини. Одна — вона дуже схвильована і не помітила такого короткого терміну, інша — її це влаштовує. Тому я припускаю, що існує ще одна версія. Зникли результати експериментів Лозинського. Це може говорити про те, що його вбив хтось з учнів — чи самі, чи з чиєюсь допомогою задля того, аби привласнити праці вчителя. Цим кимось могла бути, до речі, й так звана небіжчиця. Цілком можливо, що вона була під дією снодійного, і не виключено, що підпис на документі, який засвідчував її смерть, Лозинський поставив автоматично, довіряючи своєму учневі, до речі, найкращому, Іванові Михайловичу Петрову. До того ж у цих можливих крадіїв була можливість потрапити до лабораторії непомітно, і не лише через ці двері, а й через морг. Є й ще одна версія. Лозинського могла убити Надія Миколаївна, яка його любила понад усе на світі, але навіть не підозрювала про його статеве збоченство. Ви ж пам’ятаєте, було лише три сліди: Лозинського, «небіжчиці» й Надії Миколаївни. Тепер ви розумієте, що вбивство Лозинського — не така проста річ?

— А вам не здається, Богдане Івановичу, що це вже схоже на зневагу до цих людей?

— Ви про що, Сергію Олексійовичу?

— Почнемо з другого варіанта. Борзова — професіонал, медичний працівник. Якби вона захотіла вбити Лозинського, то могла б передбачити те, що не вона одна визначатиме час його смерті, а й Петров. До речі, в неї немає алібі, наскільки я зрозумів, і вона остання, хто бачив Лозинського і хто знайшов його тіло.

— До речі, час смерті Лозинського вони з Петровим визначали абсолютно однаково і незалежно одне від одного. Ми про це потурбувалися.

— Ось бачите. Якби вона, професійний експерт з криміналістики, захотіла вбити Лозинського, то забезпечила б собі повне алібі.