Розділ перший

— Сергійку, чому він не вистрілив? — у голосі Інни Іванівни була якась дивна байдужість і відстороненість.

Чоловік обняв її за плечі і замість того, аби сказати: «Ти забула зняти його із запобіжника», — сказав:

— Мабуть, цього не хотів Бог.

Потім Інна Іванівна плакала, щось говорила французькою мовою, тричі вистрибувала на ходу. Сергій Олексійович вистрибував услід за нею, брав на руки, садив у фаетон і знову обіймав за плечі…

Вони під’їхали до будинку. Сергій Олексійович допоміг дружині зійти, розплатився з візником. І коли вони вже підійшли до власного під’їзду, у Орлова, людини врівноваженої і розсудливої, раптом похолола спина. На сходах під’їзду, на мозаїчному написі англійською мовою «Welcome» димілася ледь захолола калюжа крові. Інна Іванівна знову якось відсторонено глянула на чоловіка і сказала:

— Кров… буде багато крові…

Дівчина з величезною валізою швидко йшла вулицею. На ній були довга хутряна шуба і шапка з хвостів російської чорнобурки, які вона знайшла у одній з шаф своєї останньої жертви, пані професорки. Дівчина не відчувала ні втоми, ні ваги свого багажу. І хоча вона вже почала звикати до своєї надприродної фізичної сили, все ж почуття якогось дискомфорту не полишало її. «Можливо, крім крові, моєму організмові потрібне ще щось. Там, на кухні, можна було б чогось пошукати з’їсти», — розмірковувала вона. Ні, це не голод. Вона прихилилася до якоїсь стіни, і несподівано її знудило. Кров розхлюпалася яскравою плямою по мозаїчному майданчику перед чиїмись дверима. І раптом вона пригадала: «Я ж вагітна, а це — токсикоз, проблема майже всіх вагітних жінок. Як же я забула про це! Отже, дитина вижила і я повинна подбати про неї. А це означає, що потрібно вдвічі більше крові й удвічі буде більше ризику…»

Вона розуміла, що, доки живота не видно, проблем з кров’ю не буде, адже серед чоловіків багато шукачів пригод.

Але в останні тижні перед пологами буде проблемно. Та вона щось придумає, вигадає. Кажуть, що обережні і розумні опирі живуть десятки років.

Вона приклала сніг до чола… Позаду почулося форкання коней і калатання дзвоників. Це був фаетон. Побачивши заможно одягнену жінку, візник зупинився, але коні чомусь стали дибки, заіржали і рвонули вперед. Візник-велетень потяг упряж з усіх сил, і коні завмерли.

— Куди накажете, пані?

Вона нічого не відповіла, але зупинилася. Візник зіскочив і допоміг їй сісти у фаетон. Коні знову спробували смикнутися уперед, але він їх притримав, потім схопив валізу, та відразу підняти її не зміг: вона виявилася значно важчою, ніж він собі уявляв. Нарешті, хекнувши, підняв її й поставив біля ніг дівчини.

— Але ж і важка ваша валіза! І як ви її несли?

Відповіді не було.

Візник сів до коней і підняв батіг. Він був збитий з пантелику і мовчазною клієнткою, і тим, що коні тремтіли чи то від дикого страху, чи то від холоду.

— То куди ж ми їдемо? — запитав він.

Вона вже знала, куди поїде. Тітка, яка вирушила до Баден-Бадена доживати віку, перед від’їздом залишила їй ключі від свого одноповерхового будинку.

— Я, мабуть, сюди вже не повернуся, — сказала вона тоді. — А будинок цей я залишаю тобі у спадок як посаг. Тож і доглядай за ним. Будинок повинен мати господаря.

До будинку було ще далеко. Візник ледве стримував коней:

— Та що це з ними? Сказилися, чи що? І несе їх так, наче зграя вовків за ними біжить. А заметіль яка!