Розділ перший

Але дівчина мовчала. Ще трохи проїхали, і візник знову спробував завести розмову:

— Ось перед вами пару одну додому довіз. Чоловік високий такий, гарний, справжній пан, і голос приємний. А жінка — маленька, лице красиве, але дуже, видно, важкий характер. Всю дорогу сварилася, плакала, з фаетона вистрибувала. Дякувати Богові, стільки снігу намело, що не страшно й стрибати, а чоловік все її заспокоював. Я не люблю чужі розмови підслуховувати, та все ж цікаво було, що у них там сталося. Але говорили вони, мабуть, французькою. А наш брат французькій не навчений. Хоча вони не французи були, ні…

Дівчина мовчала. А балакучому візникові, який був трохи напідпитку, раптом прийшла в голову страшна думка: «Уже північ. Ніде й нікого. Зараз звернемо з головної дороги, і десь на повороті її можна буде чимось бахнути і пограбувати…»

Він повернувся до дівчини, заміряючись, як краще це зробити, і враз холод пробіг по його спині. У темряві очі дівчини світилися червоними вогниками. «Відьма! — зрозумів він раптом. — Ой, ні, на сьогодні з мене досить. Ось довезу її й відразу — додому! Нап’юся і спати ляжу…»

А вона все мовчала. І згадувала, як два роки тому в Швейцарії, у вокзальному ресторані, куди вона зайшла разом з тіткою, їх познайомили з Венчеславом Боголюбським: високим, блакитнооким чоловіком, який повертався додому з Німеччини. Молодий аристократ сподобався Єлизаветі.

Сподобався він і тітці.

— Ти, Єлизавето, гарна партія для нього — генеральська дочка, — казала вона вже у поїзді.

— Та що ви, тьотю! Я ще не думаю про заміжжя…

— Дурненька, от якби я була на твоєму місці…— тітка не закінчила цієї фрази жодного разу.

Вже пізніше Єлизавета дізналася про найголовніше — Венчеслав був одружений, а отже, для неї не було жодної перспективи. І все ж доля подарувала їм ще одну, фатальну, зустріч. Це було у Петергофі минулого року. Весь бомонд з’їхався на бал, а десь опівночі Єлизавета побачила, як до зали увійшов Венчеслав разом з дружиною та якоюсь дівчиною. Їх представили його імператорській величності та імператриці. Потім усі танцювали, розважалися, пили вишукані вина з імператорських погребів… Венчеслав, згадавши про давню зустріч з Єлизаветою, запросив її на танець. Вони довго кружляли у вальсі, а потім Єлизавета, ледве стримавши сльози, вибігла із зали і довго бігла парком. Він наздогнав її, обняв, підняв на руки, щось шепотів, ніжно цілував, і вона, вже нічого не тямлячи, віддалася йому там, у якійсь альтанці. А ще, коли вже все було позаду, Єлизавета запам’ятала, як він раптом знову, з якимсь уже не любовним шалом, почав цілувати її в шию, в горло… І саме цієї миті якісь поручики зі своїми дамами весело вбігли до альтанки. В їхніх руках палали смолоскипи. Побачивши розгублених закоханих, вони вибачилися, а потім, сміючись, підхопили їх, запрошуючи до нових розваг. Там вона його й загубила…

Вранці ні Венчеслава, ні його дружини Єлизавета вже не побачила. І ніхто не міг сказати їй, коли ж вони поїхали. Зрештою, запитувати було незручно.

Повернувшись до Москви, вона зрозуміла, що вагітна. Довго вагалася, чи їхати до Венчеслава, адже треба було вирішувати, що робити з майбутньою дитиною. Нарешті зважилася. У Петербурзі зупинилася у двоюрідної сестри і весь день намагалася додзвонитися до Венчеслава, але телефон мовчав. Нарешті вона не витримала і увечері сама поїхала до замку Венчеслава.

Там уже було багато екіпажів і таксомоторів. Гості заходили у відкриті ворота, і вона пройшла разом з усіма, але дійшла лише до замку, бо, незапрошена, увійти туди не зважилася. Блукала садом, довгим і порожнім, потім зайшла дуже далеко углиб і несподівано побачила красивий одноповерховий будинок, в якому горіло світло. Механічно увійшла до нього, ніби її завела туди якась таємнича сила. Можливо, Венчеслав десь тут, — мимоволі подумала і, побачивши сходи, які вели донизу, почала спускатися, але несподівано почула дивні звуки. Сходову площадку навпіл ділила величезна арка з вітражами. Єлизавета підійшла до неї впритул і крізь скло у підземній кімнаті побачила Венчеслава поряд з якоюсь жінкою. Ледь стримуючись, вона все ж додивилася до кінця сцену в кімнаті. А додивившись, вжахнулася і, розуміючи, що зараз збожеволіє, вибігла геть. Уже приїхавши додому, у розпачі випила жменю якихось пігулок, здається снодійного, і у напівмаренні вийшла на вулицю…

… — Тут зупиніть.

Вона підійшла до чавунних воріт, на яких висів величезний замок. Звісно, ключів вона не мала, залишила вдома. Щоб не викликати підозри візника, Єлизавета легко, ніби картон, розірвала замок і відчинила ворота. «Мабуть, просто так висів», — подумав візник, але якийсь тваринний страх охопив його. Молода жінка стояла біля воріт і чекала. Соромлячись свого переляку, візник ледве стяг валізу з фаетона і рушив за Єлизаветою, яка повільно йшла до будинку. Під її ногами рипів сухий сніг, і це рипіння разом зі свистом вітру відганяло від візника неприємні думки. Дівчина піднялася кам’яними сходами і зупинилася біля засклених дверей. Коли візник підійшов, вона вже відчинила двері і впустила його до веранди. Він боком заніс велетенську валізу і поставив її на підлогу:

— За цю послугу, пані, треба додатково заплатити.

Жінка мовчки стояла на тлі вікна, і візникові на мить здалося, що її очі знову горять червоним вогнем. Йому захотілося крикнути, але губи не слухалися. Він хотів поворухнутися, але тіло заніміло.

Пильно вдивляючись в обличчя візника, жінка підійшла до нього впритул. Їй не довелося докласти великих зусиль…

«Задля дитини, все задля дитини, яка, що б там не було, повинна народитися і жити… Хм, але що ж робити з тілом візника? Може, кинути у фаетон і відпустити по вулиці? Ні, якщо хтось побачить, тоді кінець і мені, і дитині. Краще кину його у підвал…» — розмірковувала тим часом жінка.

Потім вона підійшла до коней, які зразу рвонулися з місця, ні, скоріше, полетіли. «Коні відчули, хто я насправді», — зрозуміла Єлизавета і тихо пішла до будинку. Хурделиця не вщухала, і, коли вона озирнулася востаннє, сліди і від фаетона, і від коней, і її власні були вже надійно заховані під товстим шаром снігу.