Розділ перший

— То й що? Чого ви від мене хочете?

— Пушкіна!

— ?!

— Я хочу, аби ви викликали дух Пушкіна і щоб він сам продиктував нам закінчення цієї повісті, але про це ніхто не повинен знати. Ми надрукуємо її чи в моєму видавництві «Рак», чи у вашому «Кондорі», але з моїми коментарями і передмовою. І поки Валерій Якович разом зі своїм Сергієм Поляковим випустить у світ «Єгипетські ночі» у власному варіанті, ми підготуємо і видамо авторський варіант повісті. Ви мене зрозуміли?

Сергій Олексійович зрозумів.

Дух Пушкіна вони викликали, і він справді продиктував їм закінчення «Єгипетських ночей». Василь Якубович все записав, потім читав духу Пушкіна текст, і той підтвердив правильність запису. Згодом книжку набрали, але сталося неймовірне. Очікування Бакуліна не справдилися. Критика надала перевагу варіанту Брюсова, а видання Орлова назвала містифікацією і вимагала від видавництва рукопис Пушкіна.

…Сергій Олексійович, почувши шум, вийшов на сходи. Це повернувся Борис Буревий, який цього разу зупинився у їхньому домі.

— У вас тут все гаразд?

— Так, дякую.

— А що все ж таки сталося? Там говорили про різне…

— Давайте про це поговоримо завтра. Вам треба зараз відпочити. Я шкодую, що не дослухав вашу лекцію.

— До речі, на банкеті я познайомився з Кримським-Корсаровим. Він дуже хотів вас побачити. Тож я його запросив до вас на сніданок. Сподіваюся, ви згодні?

— Звичайно! Із задоволенням поспілкуюся!

— А я таки добряче втомився… До речі, Сергію Олексійовичу, сьогодні вранці я забув передати вам маленький подарунок, який привіз з Берліна. Рідкісна антикварна річ. Зараз я принесу…

За кілька хвилин Орлов сидів у тій самій кімнаті, де вони колись спілкувалися з духом Пушкіна. Він тримав у руках справді дорогоцінний подарунок — альфа-подібну дошку з пересувним квадратом. Судячи з напису, вона була виготовлена 1378 року в місті Фрайбурзі, а срібне клеймо сповіщало про те, що це власність доктора Паулюса Распе Гедіке, відомого медіума середніх віків. Такого коштовного подарунка Сергій Олексійович ніколи ще не отримував, і йому страшенно захотілося зараз же, цієї ж миті, випробувати можливості магічної дошки.

Працювала дошка за дуже простим принципом: треба було покласти пальці на одну зі сторін квадрата і за допомогою магічного заклинання викликати дух. Після цього дух сам починав водити квадрат по літерах і присутні могли читати відповіді на свої запитання. Орлов знав, що це дуже небезпечно, адже дух міг виявитися дужчим за медіума і почати диктувати йому свою волю. Тому найчастіше з такою дошкою працювало четверо людей, і лише у виняткових випадках двоє впевнених у власних силах медіуми. Та лише поодинокі, позначені особливим даром, ризикували це робити наодинці з дошкою. Таким був Паулюс Гедіке. І хоча Сергій Олексійович не вважав себе могутнім медіумом, все ж зважився сьогодні попрацювати з дошкою сам. День був досить важкий, і він в такий досить чудернацький спосіб хотів розвіятися.

… Орлов довго вибирав собі духа. Найбезпечнішим йому здавався дух покійного батька, який дуже любив свого сина за життя і тому не міг завдати йому неприємностей, знаходячись у потойбіччі. Але чомусь при слові «любов» Сергій Олексійович згадав молоду тендітну графиню Олену Трубецьку. Мабуть, ніхто не любив Орлова так, як вона.

Зла мачуха віддала її до монастиря ще у дитинстві. Вона вийшла звідтіля вже після її смерті і, віддавши всі свої права на спадок молодшому братові, зайнялася живописом. Вчилася у Москві, Мюнхені, Парижі. Там і вийшла заміж за академіка Академії мистецтв Росії Івана Петровича Павлова. Вони оселилися у Петербурзі, де Іван Петрович виконував замовлення державної ваги — малював портрети членів царської родини. З дружиною вони жили дружно, але незабаром Іван Петрович помер.

Орлов познайомився з Оленою Іванівною якраз у день похорону її чоловіка. Його вразило божественно красиве обличчя молодої вдови, а згодом розпочався їхній досить тривалий роман.

Відомий у мистецьких колах видавець і поет Орлов, наче юнак, вишукував можливості і причини, аби з’їздити до столиці і побачитися з Оленою. Інну Іванівну він поки що покинути не міг. А Олена все розуміла і ні про що його не запитувала. Щоправда, їм спадало на думку з’їздити на кілька тижнів до Італії, прийняти католицтво і повінчатися таємно від усіх. Олена хотіла мати шлюбну дитину. А Сергій Олексійович все сподівався, що вони з Інною все ж колись розлучаться. Точніше, що його дружина погодиться на розлучення, хоча це було малоймовірно. Інна скоріше б вкоротила собі віку, аніж розлучилася з Орловим.