Розділ «VII»

Коло нього на лінейці пишно возсідала дама, особа з «томним» голосом і ще більше томним поглядом. Ці особи вміють говорити тільки про свої хороби, добрий тон та про свою багату й чиновну рідню. Звали цю ходячу клінічну археологію Зоєю Володимирівною. Вірун правду казала, що як би Зої Володимирівні підкласти під сорок перин дрібну горошину (сказавши їй про те), то вона напевне встала б на другий день, охкаючи від кольки в боці.

Фаетон гордо підкотився до під'їзду. До пані Коншіної підбігли дві покоївки й підтримували під руки. Пані велично вилізла з екіпажу і, милостиво простягнувши руку для поцілунків, кричала комусь:

— Дивіться, дивіться, панове! Вони в жоден спосіб не можуть відвикнути від старих своїх звичаїв. Правда ж, це дуже смішно?

А двірня кидалася до руки. У всіх чомусь були радісні обличчя, масляні очі, усіма заволоділа якась екстаза цілування рук,—і з різними притворами, прицмокуваннями, ці люди готові були цілувати руки в усіх присутніх по кілька разів. Але коли серед усього цього гомону, улесливо-веселих окриків, хтось схопив за руку Катю Борвіч і почав тягти до губів, дівчина майже зі страхом висмикнула руку й перша, наче тікаючи, збігла на сходи. За нею вже потягнулися всі. Коло дверей Катя зупинилася, щоби пропустити мадам Коншіну, яка, входячи в обов'язки господині й велично поводячи рукою, говорила:

— Милости просимо до нашої вбогої хати!

Всі свої й усі гості з веселим шумом увійшли до передпокою, сміялися, жартували. У всіх рухах молоди чулася радість, інтонації голосу були бадьорі, очі сяяли. Та й чому би не радіти? Перед ними так багато вільних щасливих днів, ні над ким з них не тяжить примус праці, окрім труду задоволити власні бажання; до їх послуг багатий дім, чудовий сад, ріка, ліс, поле,— вся природа простягає до них гостинні свої обійми. А скільки прекрасних місячних ночей, скільки прогулок в ліс за ягодами, горіхами, катань по річці, поїздок «на гору»... А феєрверки, танці в одкритому павільйоні в саду, співи, музика... А над усім — солодкі літні настрої; захочеться теплою ніччю вийти пізно в сад, щоби на далекій темній алеї зустрінутися, прошепотіти кілька красивих хвилюючих слів, з трепетом поцілуватися й тікати від шелесту чиїхось кроків. А там з нетерпінням чекати другого такого моменту де-небудь у лісі або над річкою. І соловейко зі своїми жагучими мелодіями, і захід сонця з піснею косарів у дрімливому степу, і ранки росисті з запахом резеди, геліотропу, з легким диханням свіжого вітерця... А далекий привал з кострами, з кашею в котлі, вуження риби в тихому пруді, а потім вечір з романсами, з «Місячною сонатою» Бетховена... І все це і ще безконечне множество всяких будучих радощів почувалося в голосах і рухах, і сміху отих людей. Сміялися так, як можуть сміятися тільки безклопітні люди, котрих і попереду чекає сама лише безтурботність.

Вірун уже бігла садом. Капелюшок її ледве тримався на потилиці, маючи бажання залишитися на кожній гілячці. Кокетна й легковажна, Соня била квіткою по руці студента, що намагався розстібнути рукавичку; учитель і «млад вьюниш» m-eur Турбаков з прибільшеною спішністю помагали йому, але по те, властиво, аби перешкоджати. Бординський оповідав якийсь анекдот m-me Коншіній та Зої Володимирівні, а вони реготали до сліз, хоч і чули вже цей анекдот разів мабуть з десяток. Взагалі, всім було весело.

Нарешті всі переодяглися з дорожніх убрань, умилися, причесалися й знову зійшлися до столу на терасі. Ласкаво й привітно шумів самовар, біла, як сніг, скатертина сліпуче виблискувала під ударами сонячних променів; від клумб щедрими хвилями нісся запах квітів; майданчик перед терасою, усипаний жовтим піском, здавався золотим — все радувало око й кликало до веселої розмови, до сміху, до жартів.

— Боже мій,— говорила m-me Коншіна до Бординського, — чи давно й ми з вами, Леоніде Павловичу, так само молодо й весело сміялися, а тепер... Як же безбожно ми постарілися!

— Ну, це... як кому угодно. Що ж до мене, то я почуваю себе в розцвіті сил. Взагалі маю право, щоби мене вважали за молодого чоловіка. Правда, не першої молодости...

— А п'ятдесят першої,— викрикнув хтось, і всім стало смішно від цієї п'ятдесят першої молодости, і всі засміялися, а Вірун то розреготалася так, що перекинула чашку з чаєм. Всі ще більше закричали, кинулися рятувати, трусили скатерть, і навіть покоївка Паша, що появилася зі шматою, щоби витерти підлогу, кусала собі губи, аби не розреготатися в присутності панів. І тільки Зоя Володимирівна докірливо хитала головою, вважаючи такий казус неомильною ознакою поганого тону. M-me Коншіна помітила цей повний скорботи та німого докору рух, і з якоюсь винуватою усмішкою сказала:

— Цей Вірун просто якийсь розбійник.

— Я ж вам казала, — тихо шепнула Зоя Володимирівна,— що краще було б її віддати до Інституту Благородних Дівиць. Гімназія тепер — це знаєте, щось... щось... Вона нівелює всі елементи й не може дати правильного виховання.

— Я те ж саме казала, — тихо й собі відповіла m-me Коншіна. — Але що ж я можу поробити з моїм Жаном. Він чомусь забрав собі в голову, що тепер наче якісь інші часи, що інститут розніжує женщину, робить її «непридатною для боротьби за існування», як він каже.

А серед молоди тим часом виникла велика суперечка: студент казав Вірунові, що він обгонить її, хоч буде бігти спиною вперед, але дівча гаряче боронило свої спортсменські здібності й готове було розпочати змагання хоч зараз. Впрочім, і студент був не від того, хоч розпочав суперечку тоном дорослого, який балакає з дитиною, але не витримав довго на високім п'єдесталі й тепер уже гарячився так само, як і Вірун.

— Та ви знаєте, ви знаєте, що я в гімназії всіх обганяв? Усіх!.. Ніхто не міг так швидко бігати задки, як я.

— Що ж з того? А все ж я двадцять разів оббіжу коло перше, ніж ви проповзете один раз.

— Правильно, Вірун... Стій на свойому твердо, бо це дух часу й ознака побіди жіночої емансипації,— заявив m-eur Бординський.

— А се цікаво!— не витерпіла навіть Соня.— Невже ви й справді можете так швидко бігати?

— Так... — усміхнувся студентик і засоромився. Він був закоханий у всіх панночок, яких тільки посилала йому назустріч доля, і тому червонів, як варений рак, коли яка-небудь з тих панночок звертала до нього свої чарівливі оченята.