Розділ «VII»

З тривожним покриком о поміч спішать немічні. Невимовним жахом наповняються їх серця,— і вони напружують усі сили. От одна... Літом охотник перебив їй крило. Якось воно загоїлося, і пташечці здавалося, що вона може летіти з усіма. Піднялась разом, але... скалічене крило дало себе знати,— і з жалібним писком впала бідна пташина вниз. Впала боком на землю, піднялася й бігла, бігла услід за сестрами. Кричала скільки сили, щоб зачекали трішечки, тільки зачекали, бо вона зараз, от зараз... І бігла, бігла, натикалася на сучечки, підмахувала собі здоровим крилом, але ніхто й не чув і не бачив її.

А в середині самітнього півоголеного куща сиротливо сиділа всіма покинута пташка. Пішов дрібний дощик, заторохкотів по листочках. Сумним посвистом дав про себе знати вітер. Холодно-холодно стало в лісі... Пташка підвернула голівку під крило, і тихо попискуючи, ще міцніше притулилася до теплих яєчок.

Та пожалій її, боже!.. Літо тепле утвори над нею своєю всемогутністю. Сонцеві скажи гріти цей кущ, щоб засяв він квітками серед зими й захистив цю матір і її дітей!

Велика панська усадьба в одному з привітних сел нашої України спішно прибиралася, доводилася до ладу, бо через два дні чекали приїзду самих панів.

Коншіни — це була колись багата фамілія, що володіла тисячами кріпаків, тисячами десятин землі. Тепер, після скасування кріпацтва, багацтво поменшало, але все ж і в зменшеному вигляді всього було більш, ніж досить. Сам добродій Коншін «действительный статский советник», зоставався ще в Петербурзі, а сім'я — жінка, дочка Соня, дев'ятнадцяти років, і підліток гімназистка Вірун, як її всі називали, мали оце приїхати через два дні.

Тут, у цьому багатому маєтку, все ще було так, як за часів кріпацтва, ніщо не нагадувало «епохи великих реформ», наче історія летіла мимо цього красивого бідного українського села. Величезний міцний панський будинок з фронтонами, під'їздами, баштами й різними ставнями, так само був повний слуг, покоївок, буфетчиків, дворецьких; на стайні, як і півсотні літ тому, стояли десятки коней, за котрими дивилися кучера, конюхи, хлопці-стаєнні. На розкішних просторих луках коло річки паслася скотина; там бігали пастухи, підпаски. Навіть у відносинах панського дому до маленьких хаток села мало що змінилося на перший погляд: так само мужики йшли на роботу, як давніше йшли на панщину; так само приходили до управителя за всякими потребами, скаргами; так само баби несли до двору полотно, масло, яйця, ягоди. Раби кнута стали рабами капіталу, але від того їм не стало легше, бо «право» в них усе ж зосталося тільки одне — це право на власну смерть.

Коли що й змінилося, так це тільки... сад. Він став ще густіший, ще розкішніший. Люблю я такі сади, що йдеш, ідеш у нім, заплутуєшся серед стежок, мов у зачарованому лабіринті, і непомітно від розбитих на англійський спосіб доріжок, квітників і клумб доходиш до справжньої пущі з терновими та глодовими кущами. Направо березова алея, ще далі алея пірамідальних тополь; а там десь кам'яний з фантастичними вигибами грот, з фонтаном і водоспадом, швайцарська хатина, альтанка в китайському стилю, статуї грецьких та римських богів, — аж дивно, що все те може належати одній людині.

А ще далі — ажуровий паркан і за ним овочевий сад. ! чого-чого там немає! Скільки вишень, груш, яблунь, абрикосів! Скільки порічок, аґрусу, клубники й усяких інших ягід. Цілі плантації засіялися червоними, жовтими, зеленими плодами, очі розбігаються, що не знаєш, куди раніше дивитися, що насамперед зірвати.

І от тепер уся усадьба, розпочинаючи від кімнат у домі, розписаних ще сто літ тому кріпаком-малярем, і кінчаючи закутком у хліві та найдальшою доріжкою в саду, — все те чистилося, прикрашалося. Може, як би їхала тільки сама бариня з дочками, може й не було б такої заварки; але кілька день після женщин мав приїхати сам Іван Петрович, а він любив, щоби в нього все було «comme il faut». Він звик у себе в департаменті підіймати голос перед забитими чинушами, — і тої ж тактики тримався й у себе в маєтку: кричав за помічену гілку на стежці в саду, за розбите скло в оранжереї, і внутрішньо задовольнявся, коли бачив, як перед ним тріпотять та низько кланяються. Отже, аби не тремтіти та не кланятися, усі слуги, як то кажуть, з ніг збивалися, вдесяте перечищаючи, перетираючи кожну річ в межах свого «департаменту». Економка та управитель, яким зимою, правду кажучи, тільки й діла було, що скаржитися своїм гостям на нестерпучу важкість своєї роботи, тепер уже дійсно не знали спокою.

І в домі, і надворі, і в саду — всюди суєтилися й копалися люди; чулося безпереривне гудіння, і що хвилинки доконче хтось лаявся, бо лаявся кожний, хто чув за собою право приказувати хоч одній людинці. Кількість лайливих слів росла в пропорції до числа підлеглих; отже, економка й управитель, що стояли вже на вершку гієрархічної драбини, просто переривалися від натуги, втративши навіть здібність говорити по-людськи. І що ближче насувався отой четвер, що мали приїхати пани, то дужча ставала сутнява та помітніший неспокій: економка по двадцять разів бігала до льоху, щиро дивуючися, куди ж це справді, ділося вино; садівник зі своєю незмінною цигаркою в зубах, мало не від схід сонця, починав лаятися з робітниками, з дівчатами-полольницями, сам підв'язував деревця, підіймав кущі квіток, додаючи їм найпоказнішого вигляду. Уся усадьба ворушилася, мов величезний муравник; усі були схвильовані, починаючи з головних персонажів і кінчаючи худорлявою дівчинкою Мархвою, що мала за обов'язок мити (а властиво — облизувати) тарілки та виносити помиї.

Але от, нарешті, прийшов і четвер. Ще за-темна встав кучер Пилип та вдвох зі своїм помічником Семеном узявся за призначених до виїзду коней. Робота йшла так усердно, що бідні коні аж хиталися, мов від вітру, під могутніми руками кучерів. Зате ж і блищали потім, наче викупані! Фаетон та на шість місць «лінейка» давно вже виблискували своїми вимитими боками й колесами. Коли все було готове, Пилип одягся в новий армяк з величезними круглими ґудзиками, якось владив руки в білі нитяні рукавички, на голову начепив надзвичайної якоїсь форми кучерський бриль;—і його хохлацька пика почала робити сугубо комічне вражіння в тім наряді. Але то на сторонній погляд; пани ж Коншіни, само собою, не мали потреби придивлятися до таких дрібниць, та зрештою й не могли, бо й не уявляли собі кучера «порядного виїзду» не в «армякє» зі шкляними ґудзиками. Власне, треба було дякувати, що їм не прийшло на думку тримати в себе в маєтку англійський виїзд, а то вони напевне звеліли б оцьому самому Пилипові виголити підборіддя, зоставивши ковбаски на щоках, нарядили б його в який-небудь смокінг та циліндр із жовтими крисами, в руки дали б жокейського хлиста та й висадили б отаким опудалом на козла. Але найдивніше всього те, що й сам Пилип почав би з себе корчити справжнього англійця, як оце тепер удає «руського», стараючися говорити «пакєда», «аттєда», «нікада» і т. ін.

Пилип сів на козла, підібрав віжки. Семен оправив шкіряного фартуха та здмухнув якусь невидиму пушинку, що насмілилася сісти на сонцеподібне крило; потім і сам почав важкувато моститися на козла лінейки. Економка (вона чомусь вважала за свій обов'язок бути присутньою при церемонії запрягання та наставляти кучерів на добрий розум) зідхнула й прорекла:

— Ну, з богом... Дивись же, Пилипе! — на що Пилип лише посміхнувся кутиком уст. Фаетон зрухнувся з місця і, м'яко коливаючися, виїхав у широко розчинені ворота; за ним поповзла запряжена парою лінейка. Микитка, «поварячий син», як його звали на кухні, звикши за зиму проїздитися на задках, погнався було й тепер за екіпажами, але економка так крикнула на нього, що він не знав куди тікати.

А наймити тим часом посипали майданчик перед домом найжовтішим з усієї околиці піском, садівник давав кінцеві штрихи кущам жоржини, канни, рицинуса та велів побризкати газон з кишки, хоч на траві ще блищала роса. На терасі, що розкішними широкими сходами спускалася в сад, уже був накритий стіл; пишний, м'який домашній хліб був щільно накритий рушником, і пара горобців, що звикла літом підживлятися на терасі, даремно стрибала коло кошика,— рушник був занадто добре підіткнутий, і під нього аж ніяк неможна було підлізти. Ображеній парі нічого більш не зоставалося, як зробити негречність на сніжнобілу скатертину й відлетіти пріч.

— Ах, ти ж, господи милостивий... Ну, не проклята ж тобі птиця!— з досадою говорила «покоївка», вдесяте виходячи подивитися, чи все на місці. На ній було світло-блакитне вбрання, біленький фартушок, і суетливо бігаючи з одної кімнати до другої, від буфету до столу й назад, вона робила вражіння блакитної квітки, що її кидає вітром з одного місця на друге.

З кухонного димаря давно вже потягався сизий димок, а в одчинені вікна нісся дрібний перебор ножів,— то повар Андрій Семенович, принаряджений у білий ковпак і такий же жилет, сік гав'ядину на котлети і, вибиваючи дрібно по дошці, сам любувався своїм умінням, як артист звуками улюбленого інструменту. Довкола нього працювала ціла армія: на одній лавці чистили картоплю, на другій готовили зелень, на столі місили тісто для пиріжків, — обід мав бути, як слід, бо всім відомо було, що пани ніколи не приїздять самі. Та й взагалі розпочався сезон обідів, сніданків, вечер і всяких інших їдових розривок дачного життя багатих людей.

Але ось Микитка — він за власною ініціативою, відчуваючи загальний настрій та серйозність моменту, виліз на паркану найвищому місці — стрімголов викотився на середину двору з криком: «їдуть... їдуть!..» З розгону наскочив на поливальницю, перекинув її й сам перекинувся. Садівник зараз же хотів був воздати належну мзду, але поки він розігнався, Микитки вже й слід загубився.

Усе засуєтилося, забігало. Несли самовар, якісь тарілочки, звідусюди повитикалися лакеї, горничні, куховарки, сторожі, конюхи, і ще безконечна кількість усякого народу, що годувався й зодягався коло багатих панів, благо пани ці не вели обрахунків, просто не бажаючи займатися такими пустяковими питаннями. А через широко відчинені ворота прибували сусіди: баби з дітьми, якісь бездільні мужики, дівчата,— і скоро ввесь двір наповнився різно-кольоровими плямами спідниць, хусток, сорочок. Чувся безпереривний шепіт, усі голови були обернені в один бік; і в цю хвилину, дивлячися на всіх оцих «дворових», на обличчях у яких було вирито готовість зараз же кинутися цілувати панські руки,— ніщо не нагадувало в цім дворі маніфеста так званої волі.

Показався фаетон. Пилип сидів, рівно витягши руки, наче совершав яке таїнство. Вірун уже стояла на підніжці й ще здалека махала комусь хусточкою, не звертаючи уваги на чиюсь руку, що смикала її за рукав. За фаетоном, побрязкуючи своїм піддужним дзвінком, важко різала пісок лінейка. Усі шість місць на ній були зайняті. Там сиділа подруга Соні Катя Борвіч, що скінчила гімназію в минулому році (Соня зосталася на другий рік); молоденький і веселий, як теля, студент Семененко; один учитель гімназії й ще один юнак без певних кваліфікацій: він мав щастя бути єдиним сином багатого цукрозаводчика, і власне з тої причини міг «відпочивати» скільки вгодно. Він і зараз від чогось відпочивав.

Тут же примостився давній приятель самого Коншіна — Леонід Павлович Бординський; він був колись маєтною людиною, але його гроші невідомо коли, і невідомо куди, і невідомо яким шляхом упливли; і то справді невідомо: він і не пив багато, і сотень не кидав циганкам та балеринам, але грошей під старість у нього все ж «не оказалось». І от тепер він жив тим, що по шматочку продавав недоїдки та по черзі їздив гостювати до своїх численних приятелів. А що був людиною веселої вдачі, то його всюди приймали охоче.