Розділ «VII»

— А не дозволяють же, серденько, не дозволяють. Та тут садовник як побачить, так лиха й не обберешся. Як застукав мене раз, так я не знала вже, куди й тікати. І праник кинула та тікала.

— Так пощо ж ви ходите сюди, коли так? Хіба іншого місця нема?

— А де ж ти його візьмеш, того другого місця, коли річку так обгорожено панськими плотами, що й доступу до неї нема? А обходити сад дуже далеко, та ще в мене нога болить, то воно вже й зовсім погано. От таке й виходить, що роби, як знаєш. А в брудному ходити теж не той...

— Так ви попросіть бариню, щоб вона дозволила.

— Е-е... з-за такої дурниці та ще бариню безспокоїти. Та ще чи й дозволить? Бо хто ж і заборонив, як не бариня. Раз вони забули в купальні якийсь перстень чи серги, я вже не знаю, а воно візьми та й пропади, хтось узяв, значить. Ну, хто ж його знає, хто іменно узяв. Мало хіба в них у дворі народу? Усі ходять усюди слободно, їм усе й видно, що, де й як лежить. Ну, і хапнув хто-небудь. А бариня думає, що то з чужих хто. А хто ж там з чужих у ту купальню заходить? Не інакше, як свої. А бариня в одну душу — то баби, бо вони сюди прати ходять. Ну, от з тої пори й погано нам стало: або отак прокрадайся, як злодій, або йди в обхід саду хто й зна куди.

Катруся з якимось сумом слухала того простого буденного оповідання. Ця затуркана жінка вже самим виглядом посіяла жаль в серці дівчини — і ввесь її прекрасний, світлий настрій розвіявся, як туман. Одним ледве помітним дотиком зруйнувало його життя... До болю яскраво відчулося нараз, що довкола не лише квітки та зелень верб над тихою рікою, а що тут же десь приховалася велика скорбота, безконечне людське терпіння. Зникла з уст усмішка радости, і щось важке, серйозне положилося на тих гарних устах.

— А чого ж ви не перете, тітусю? Періть, я коло вас посиджу, — і Катруся примощувалася на перила містка.

— Спасибі вам, баришне... дай вам боже й здоров'ячка, і щастячка.

Баба знову розіслала своє рядно, брала звідти сорочку, полоскала її в річці, а потім, дуже розмахуючи праником, міцно била по полотну. Вода бризкала в усі боки, долітаючи й до Катрусі, і дрібні перлинки, блискаючи, обсипали її черевичок та низ спідниці. Задумливо дивилася дівчина на гру фарб і слухала, як жінка, зрадівши, що стрінула співчуття, оповідала про своє сумом та сльозами перевите життя.

— Батько й мати мої теж були люди небагаті, то ж я ще змалечку взнала, що таке недоїдок. Часом то вже так гірко приходилося, так важко, що й господи !.. А все ж молода була, здорова та й у батька-матери все ж якось свобідніше. Вони й досі ще, богу дяка, живі, на хуторі Безверхім, може знаєте, живуть. І яке там не яке було дівування, а все добром згадується. А вже як прийшла пора заміж виходити та вийшла, — от коли мене вже справжня біда посіла та й досі не кидала.

— Назнали батько десь хлопця, таки чоловіка мого теперішнього. Не то, сказати, десь у шинку вони з ним стрітилися, не то ще десь... господь уже там їх знає, а тільки приходять раз тато додому під мухою та й кажуть матусі:

— «Ну, стара, знайшов я собі зятя, а нашій Лепестині жениха».

— «Хто ж такий?» — це вже, значить, мати питають.

— «А от такий та такий!»

— І-і-і, лишечко!.. Цілком незнайомий!.. А хто ж він такий? А де живе? А що в нього є?

— А батько нічого й не знають: одно кажуть, що дуже гарний парубок, що він їм сильно понаравився. Ну, що ти тут будеш робити!., і чує моє серце, що пропаду я навік, і батькові не смію сказати.

— А хіба ви любили кого саме тоді?

— Е-е, баришне... Хіба любов для нас? За роботою й у гору глянути ніколи, а не то що... Не любила я нікого тоді, а так просто не хотілося виходити заміж за чужого чоловіка. Хоч би ще знала, що воно там таке, а то... ну, як же його так? А нічого не поробиш: батько сказали, так ти тут хоч провались, а вони від свого слова не відступляться.

— А чим же батькові той парубок так подобався?

— Та господь же їх святий знає.