Розділ «VI»

Вибігши переляканим кроком на поляну, вовчиця зупинилася. Одразу зупинилися і всі самці. Вони стояли, вишкіривши зуби один до одного. Кожний стежив за сусідом і за всіма — чи не вирветься хто наперед. Щоб як тільки вирветься — зараз же кинутися на нього, втопити зуби йому в горлянку й рвати, дерти живе тіло. Тому кожний, хоч і хотів бути першим, але боявся. Сусід витягав із снігу зав'язлу лапу, а інший уже стрибав убік і з урчанням вишкірював зуби, блискаючи очима у тьмі.

Та й вовчиця: як тільки хто трішки наближався до неї — піджимала хвіст і, тихо повизкуючи, притулялася всім тілом до землі, шия витягалася, мов у змії, а голова конвульсійно тремтіла.

І ще страшніше стало в лісі... Сніг усе так само поволі сипався. Падав між іншим і на сірі спини, вирисовуючи на них фантастичні узори.

Але от один з вовків, найбільший і найдужчий, увесь палаючи від внутрішніх вогнів, не витримав і кинувся до самки. Вона дико взвила, стрибнула вбік, ударилася об дерево й ще дужче заверещала. Самець за нею, але тут решта вовків, роз'ярених довгим чеканням, довгим підгляданням, видаючи якісь надзвичайні звуки злости, кинулася вперед і... все сплуталося...

Розпочалася скажена бійка. Ніхто не знав, кого гризе, шерсть із шматками м'яса летіла в усі боки, кров заливала порушений сніг. Один, дико повизкуючи, відбігав убік з перегризеною лапою, у другого теліпалося вухо, третьому вирвали око, четвертий падав у сніг з виверненим шматком тіла.

Вовчиця забилася в кущ і, не пам'ятаючи сама себе, рила сніг лапами. Потім вона, в останній стадії переляку, не дивлячись уперед себе, мов оскаженіла, кинулася вперед і побігла прожогом. Вона летіла, натикаючися на дерева, перескакуючи через кущі... А самці, побачивши, що вона тікає, зі страшним виттям і визкотінням, ламаючи все на своїм шляху, кинулися за самицею, не перестаючи гризтися набігу. Ще когось покусали, ще комусь вирвали бік, крики болю наповнили собою тишу ліса — і вся та надзвичайна мішанина звуків, розірвавши так нагло спокій лісовий, почала віддалятися... Мов шабаш відьом, весілля чортів пролинуло тут. Шум віддалявся, але не тих, а мов іще ширше розходився по лісі, мов іще різче розривав платки снігу.

А за товпою бігли поранені вовки. Хромали, вили від болю, але бігли, бігли...

Тут же на поляні, де було так тихо й невинно, де падав сніг прямо з небес, з ласкою прикриваючи траву й листя, — тут валялося тепер шмаття обірваної вовни, чорними плямами кричала кров, а сніг подекуди був зритий аж до землі. А від цього страшного місця, мов вісники зла, в усі боки побігли в глибінь лісу широкі закривавлені стежки й там десь пропадали між деревами.

Сніг буде ще йти й закриє всі сліди. Звуки затихнуть у далечіні, — і знову стане чисто й тихо в лісі.

Біло й тихо, неначе нічого не стаюсь.

Загалом — молодець був Терещенко.

От у нього ледве-ледве вус почав пробиватися, а він уже машиніст. Його товариші ще помічникують, а він уже в форменній фуражці зі срібним позументом, у шкіряній куртці весело походжає коло свого паровоза, завжди свіжий, молодий, здоровий. У нього чисті «кінці» за поясом[3] і пакля: як тільки замазав руки — зараз узяв, витер. Завжди чистенький, хоч не відмовляється ні від якої роботи: і під паровоз тобі полізе[4], і «сальники», коли треба, наб'є[5], не відмовиться й «вугля» підгорнуть[6] — тому в нього паровоз завжди сміється, арматура сяє, «движеніє» блищить, наче зараз з ремонту.

Заздрі товариші кажуть, що це він тому так скоро йде вперед, що вміє «підмазатись» до начальства, тому й машиніста так скоро доскочив, але це не було правдою. Машиніста дали Терещенкові просто тому, що це була смілива й розумна людина; він і читав де-що, мислив, і в той час, коли його товариші чухалися та насмілювалися — він прямо приходив і брав бика за роги. Про начальство ж Терещенко дбав менш, ніж хто-будь з його товаришів. Правда, начальство любило цього гострого на язик, живого парубка, але любило просто за його чесний, одвертий характер, за його влучні, завжди оригінальні відповіді, взагалі — за те, що він був помітною одиницею на сіренькім тлі звичайного машиніства.

А де-кому все те показувалося в іншім освітленню! От, наприклад, старий Кеслер ніколи не міг простити Терещенкові скорого авансу на машіниста. Сам Кеслер, зросійщений німець, обмежений, тупий, довгенько таки попотягався в помічниках, поки дістав право самостійного управління паровозом. Тому він ненавидів взагалі всіх «скороспілих» машиністів, а з них особливо Терещенка, про якого завжди, чи до діла, чи не до діла, говорив:

— Доживуться вони (розумій — начальство) до того, що їм коли-небудь і паровози поб'ють, і все. Та як же, помилуйте! Усяких молокососів машиністами роблять! Та він же й топити не вміє[7], він не знає, з якого боку й на паровоз треба лізти. Доведись на мене — так я й до депа його близько не підпустив би. А коли б мені дали отакого в помічники, так я б його, сукиного сина, за крилом би возив[8].

Ні, що до відносин до начальства, то тут годі було говорити про підлизування. Можна було б сказати навпаки, що Терещенко дозволяє собі часом навіть де-які вольності з начальством, але й це траплялося не під впливом тих чи інших передузятих намірів, а просто від звички говорити, що думаєш. І це було кожному ясно. Коли начальник депа, або його помічник силкувалися сказати щось гостре, й це їм не вдавалося, Терещенко не стісняючися говорив:

— Ну, це досить тупо!— тоді як інші машиністи, навіть старі, вважали за обов'язок хоч разок хіхікнути на начальственне гостроумство. І на Терещенка начальство не ображалося, хоч кому другому може те й не минуло би так.

Потім іще одно. Терещенко завжди голосно й сміливо висловлював свою думку, хоч би це була й критика розпоряджень начальства. Очевидно, тим помітніший був його голос серед несмілих пошептів по кутках решти машиністів. А коли траплялося, що ці шепти виростали в яку-небудь колективну постанову, то ніхто, як Терещенко, був першим з підписаних; він же йшов на чолі делегації, він говорив з начальством. І багато де-яких поліпшень в... нським депі відбулося тільки завдяки тому, що там був такий чоловік, як Терещенко. Він був усюди, але не тому, що його штовхало шукання дешевої популярности чи бажання виставитись наперед, а просто це була рухлива натура, гарна душа, що відкликалася на все добре, і якій трудно було зоставатися в спокою, коли кругом кипіло життя й вимагало роботи.

Але коли б і справді Терещенкові довелося бути «вторым лицом» на паровозі у Кеслера, то навряд, чи довелося би Кеслерові «таскати» свого помічника за крилом, бо Терещенко вмів топити й нераз це доказував. Особливо коли доводилося йому ходити подвійною тягою власне з Кеслером. Тоді це була «просто картина», як казали машиністи. Чого вже, чого тільки не робив заздрісний німець, щоби вибити свого товариша з води й пару[9]: і з місця не брав[10], і на під'йомах регулятор прикривав[11]. Не соромився навіть пісочку підсипати[12] — але все те ні нащо. Коли Терещенко бачив, що «дід старається», і доводиться ввесь потяг везти самому, — він ставив помічника за своє крило і, поплювавши в руки, брався топити сам. От тут він показував, як уміє топити. Потяг важкий, під'йом восьмитисячний[13]. Кеслер тільки в трубу попихкує, аби видно було, що не мовчить зовсім[14], а Терещенкові — як з гуся вода. Чути тільки, як він посвистує там у себе на паровозі. Та ще злізе на тендер і кричить.

— Ей, діду! Завтра ж підеш на Сибірську залізницю разом із твоїм паровозом.