Розділ «VI»

— Крани! Крани! — кричав Терещенко.— Хіба не чуєш, як у твоїм циліндрі кільця цокають?

Михайло «одкрив крани»[33]. Паровоз, дмухаючи в оба боки, покрив усе довкола білою парою. «Пф-пф... пф-пф...» пихкав він туди й сюди, і зразу затих, як тільки Михайло закрив крани.

— У топку! В топку![34] — підкрикував Терещенко, підіймаючи ричаг[35], після чого удари пари зразу стали вдвоє тихшими. Помічник звичним рухом відкинув дверцята топки, — і величезна вогненна паща неначе крикнула жаром і світлом. Далеко в небо полетів величезний жмут червоного світла, а на паровозі стало світло, як у день.

Помічник поклав лопату на «топочне кільце»[36], поглянув з-під неї на вогонь[37], і, побачивши прогорілі місця[38], зручними рухами, вже не дивлячися, на пам'ять, почав закидати порції вугілля саме куди треба[39]. Чорний дим повалив з труби.

— Марусю! Ану глянь у топку!— кричав Терещенко.

— Бо-юся! — так само кричала Маруся[40].

— Глянь, глянь, якого там чорта.

Дівиця, не перестаючи триматися за тормоз, нахилялася й заглядала в саму середину білої сліпучої поломіни. Помічник затріснув дверцята, і відразу наступила абсолютна тьма. Терещенко реготав, кричачи:

— Михайле! Дай їй дулю під ніс, їй-богу вона не побачить!

Реготав Михайло, реготала Маруся, реготав Терещенко, а паровоз, гримаючи й пихкаючи, врізувався в серце ночи.

От проїхали семафор. Терещенко дав довгий-довгий гудок, і коли скінчив, — наче назавжди порвав тим свистом останній зв'язок трьох людей на паровозі з усім світом. Усе зосталося десь позаду, а спереду сувора ніч, безконечний простір, тьма.

— Ну що, Марусю, гарно їхати на паровозі?

— Страшно.

— Чекай, у вагоні краще буде.

Дівиця хіхікала.

Так летіли вони, розсікаючи ніч, бентежачи її спокій. Підлітали до станцій, зупинялися. Виходили сонні дежурні, сонно відправляли поїзд, сонно дудів стрілочник,— все було сонне, двигалося автоматично. Тільки паровоз рухався рішуче всім своїм міцним корпусом, тягнув за собою низку бездушних вагонів, іноді покрикував своїми металевими легенями, сміло кидаючи той крик у безодню темних небес.

Терещенко з Михайлом обладили Марусі якусь примітивну постіль за лівим крилом, і дівиця, забувши всі свої страхи, спала собі, не чуючи ні стукоту коліс, ні свистків, ні тих міцних словечок, якими Терещенко обмінювався з «лягашами». Генеза цього дивного на перший погляд прозивання дуже проста: безбілетні пасажири, головний дохід кондукторів — це «зайці»; охотники до зайців — кондуктори уподобляються лягавим, звідси «лягаші». А що між «службою руху» (кондуктори) й «службою тяги» (машиністи) завжди ворожнеча (як між кіннотою й піхотою в війську), тому вилаяти лягаша для машиніста не тільки задоволення, а й обов'язок.

Машиніст із помічником «поділилися», тоб-то пів ночи їхав один, а другий спав на вугіллі, потім мінялися.

Тимчасом ніч уже кінчалася. Блідли зелені вогники в ліхтарях путьових сторожів, а схід поволі запалювався. На рожевім тлі вже рельєфно вирисовувалися далекі могили, і ранішня прохолода попадала навіть на паровоз. Гарно було їхати свіжим ранком! Якось особливо весело стукотіли колеса «на стиках», і біла пара красиво розстилалася над вагонами. Довкола все було в свіжій зелені, степ щедро розсилав свої пахощі, і, висунувшися в вікно паровоза, можна було, скільки вгодно, дихати чудовим животворним повітрям.

Вже недалеко станція, коло якої кар'єр. Михайло кивнув головою вбік, де лежала Маруся.