— А коли буде хто питати, де машиніст, скажи, води пішов напитися, — казав він уже знизу, швидко відходячи від паровоза.
— Добре, добре, Матвію Петровичу! А мені можна буде попользовацця?
— У тебе ще молоко на губах не обсохло, — відгукнувся Терещенко відкилясь із тьми.
— Та я оближу, щоб не видно було.
Паровоз тихо шипів особливим звуком, навіваючи специфічні свої настрої. Коли він у русі, увесь тремтить, врізуючися в просторінь, тоді на ньому трудно бути спокійним: він движить усю душу з собою; коли ж він отак, уночі, далеко від станції, десь стоїть майже серед поля й тихо однозвучно шипить, — цей спокій величезної машини, неначе поглинає всі почуття маленької людини й панує сам.
Дихає теплом чорний «лоб»[27], і це тепло пересякло запахом мокрого вугілля. Два маленьких ліхтарики — коло манометра й водомірного шкла — ледве блимають, скупо освітлюючи тільки те місце, для якого призначені. У піддувало падає гаряче вугілля, і там світло.
Помічник зайшов за машиністове крило й «закачав воду»[28] , у рукаві зашуміло[29], цокнув «пітательний клапан»[30]. Рівень води в стеклі почав поволі підійматися, а зате манометр «пішов наниз». Помічник перехилився всім корпусом у вікно й заглядав широко розкритими очима в обличчя ночи, повними грудьми вдихаючи вохке її повітря. Далеко на станції, чути, давали «повестку» якомусь пасажирському потягові, і дзвінок вихитувався малиновим передзвоном, то затихаючи, то знову перебігаючи темну просторінь повним звуком. З ближньої будки чувся нестерпимо верескливий жіночий голос.
— Мабуть, знову Левенчиха чоловіка лає, — подумав помічник.
Нараз почувся якийсь шепіт. Помічник обернувся,— на паровоз, хіхікаючи й не попадаючи ногами на маленькі приступочки, лізла дівчина в великій сірій хустці, її підсаджував і лоскотав Терещенко.
— Ой, не щипайтеся!..
— А ти не кричи, чортова кукло.
Нарешті дівчина влізла, але стояла на паровозі, мов на якім височеннім шпилі, боячися рухнутися.
— Та проходь же, проходь,— шепотів унизу Терещенко.
— Боюсь... Тут обпечешся.
Помічник пирснув зі сміху й почав «закривати воду». Знов цокнув клапан, вода закапала з рукава на землю.
Нарешті вліз і Терещенко. Його лице грало задором.
— Ну, Михайло, де ж ми оцю кралю будемо ховати?
А краля стояла тим часом, розчепіривши ноги, і роздумувала, чи не втекти їй, поки ще паровоз стоїть.
— Та де ж? За моїм крилом. Накриємо чим-небудь, от і все. Ну, і ви ж, Матвію Петровичу!
— Що, молодець? Правда?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Життєві аналогії » автора Хоткевич Гнат на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI“ на сторінці 7. Приємного читання.