Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Дозорці погодились і з цікавістю звернулись до хлопців:

— Ми тут у сотні з самої зими, а вас щось не бачили. Щось плутаєте?

Тут уже Ярема не витримав і з громом у голосі звернувся до дозорців:

— Ваше діло доправити до Гусака, а там буде видно, хто з зими, а хто вже й більше залив сала за шкуру панам ляхам!

Тим нічого не лишалося, як шанобливо попрохати спішитись, і один з них, супроводжуючи козаків до сотника, пішов попереду. Побіля намету сотника він зупинився і, кивнувши хлопцям, аби вони зачекали, шмигнув до намету.

Через хвильку поли намету розчахнулися і перед Андрієм та Яремою вигулькнув Петро Гусак та, побачивши своїх бувалих вояк, з розпростертими обіймами підійшов до них. Хлопці зраділи зустрічі, розгублено стояли, тримаючи поводи коней і не знали, чи кидатись в обійми сотника, чи втримувати коней.

Обійнявши по черзі кожного, Петро підізвав одного зі своїх охоронців і наказав:

— Коней ввечері на випас, напоїти, дати фуражу, доглянути!

Радо запросив хлопців до намету, пропускаючи їх поперед себе, і ті ще не встигли отямитися, як він уже гучно оголосив:

— Зараз до ставу викупатися і вечеряти до мене. Будемо мислити гуртом, є справи!

Добре накупавшись, Андрій з Яремою заспішили до табору. В першу чергу оглянули коней і, залишившись вдоволеними, попрямували до намету Гусака. Побіля намету вже стояв стіл, сколочений з необроблених дощок та на ніжках, збитих навхрест, і до нього кухарі стягували вечерю. Раптом Андрій побачив, як до намету простує їхній десятник Макар Пилипенко. Простоволосий, з уже помітною сивизною, високим чолом із залисинами, в легкій сорочці, на яку опускалась сива борода, підперезаний червоним поясом, з-під якого виглядала рукоять пістоля. Андрію хотілося зараз же кинутися до нього, та вони з Яремою зупинились, очікуючи, а чи помітить їх всевидющий Макар?

Макар, кинувши погляд в їхній бік, прискорив ходу, і не встигли хлопці щось мовити, як він уже стискав їх в обіймах.

— Живі та здоровенькі, бачу, чекали ми вас. Та щось ви забарились, та то пусте, надолужите! — скоромовкою говорив Макар, радіючи зустрічі.

— Надолужимо, за нами буде! — гомоніли хлопці, радіючи теплій зустрічі зі своїм десятником.

Допоки вони перемовлялися, розпитуючи один одного про всілякі дрібниці, до них почали підтягуватися інші десятники. Не помітили, як навколо них зібралося коло людей, які знали хлопців і чекали своєї черги, аби привітатися з ними. Та ось почувся голос сотника Петра:

— Що ж ви стоїте, вітайтеся та до столу, там і розповідатимуть, як зимували!

Макар з хлопцями, угамувавшись, вкупі всілися до гурту. Молодий джура[29] наповнив келихи медом,[30] і Петро, підвівшись, звернувся до застольників з деяким пафосом та проникливістю:

— Побратими, козаки! Знову зібрав нас Богдан завершити справу, заради якої полягли наші брати. Не сьогодні, так завтра вирушаємо добивати ляха, будемо гнати його із землі нашої споконвічної заради прийдешніх поколінь, щоби вони володіли цією землею, доки існуватиме світ! Утвердимо віру Христову на теренах наших, не дамо спаплюжити душі наші, не станемо потерчатами[31] з волі ворогів наших. Піднімемо келихи за силу нашу, за віру та любов до землі нашої. Амінь!

Піднялися з лави козацькі зверхники і в один голос вигукнули: «Будьмо!»

Андрій затримався випивати трунок, стояв, милуючись справними козаками, які завтра поведуть на борню тисячі таких, як він, заради роду свого, заради слави козацької. Загомоніли козаки опісля випитих келихів, чулися вже і вигуки шукачів правди та рівності, і Макар шепнув на вухо Андрієві: