Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Усі наші полягли… Засідка була в нас на шляху… забийте мене, не пощадить мене сотник Мигура.

Виставивши дозорців, Павло з Карпом Дроботом заходилися побіля виснаженого Ігнатія, і коли той прийшов до тями, розповідав, раз по раз хапаючись руками за голову:

— Ваша десятка відокремилась від загону Паталаха і буцімто заспішила до Старокостянтинова, як про те мовив Паталах. Вивідавши розміщення ворожих загонів у напрямку Збаража та зробивши вдалу вилазку в одне з містечок, де розміщалися ляхи, захопили «язика» й вирушили у зворотному напрямку. «Язик» виявився охочим до розповідей і весь час клявся, що його силоміць затягли до ополчення. Гушпит Зосим охоче підказував шлях повернення загону навпростець, і за день загін здолав близько тридцяти верст. Маючи надію завтра здолати шлях до Старокостянтинова, ми добре повечеряли, аби вранці раніше вирушити в дорогу без гарячої їжі. Біля зверхника Паталаха примостився спати Дмитро Годун, а полоненого Андрон залишив спати поряд зі мною, бо я добре чую уві сні.

Гнат знову попрохав у Павла випити води і через силу вів далі:

— Почув я ще поночі якесь шарудіння, та, добре вслухавшись у ніч, недоброго не запідозрив і, перевіривши ґудзь[26] на бранцеві, відкинувся спати. Та згодом якась незрозуміла сила підняла мою голову, і прямо над бранцем помітив згорблену постать. Тихцем намацав ножа і дивився, що ж воно далі коїтиметься. Той чолов’яга в мене на очах всадив ножа в бранця і, зачекавши, доки той уклякне, ступив крок у мій бік. Коли він хотів нагнутися до мене, аби затулити мені рота, я викидом руки полоснув по ньому. Він скрикнув, і коли відскочив від мене, я пізнав Дмитра Годуна та й застиг на місці. А той вовкулака кинувся від мене, плигаючи через наших хлопців, та і я вже отямився й заволав: «Тримай убивцю Годуна, вовкулака він!» Посхоплювалися козаки, та вже було запізно: з кущів до нас, немов привиди, дерлися ворожі постаті з оголеними шаблями. Встигли ми «погуляти» і своїми шаблями та багатьох поклали ще сонних. А Паталаха ніде й чутно не було, так я тоді і заволав: «Браття, б’ємося за Андрона, всі до мене… Насідаймо в один бік!» Збилося побіля мене до десятка своїх, і добре ми почали насідати на ляхів, але їх, дідьків, було більше, і один за одним падали хлопці, а мені удача була цим ранком. Вже засіріло, коли переді мною випірнув вершник, я згадав про батіг та висмикнув його з-за череса, одним помахом вибив ляха з кульбаки та прикінчив шаблею. Не встиг і сам збагнути, як був уже верхи на ляському коні, й тільки кущі зашелестіли — так утікав з тої пастки. Поблукав лісом, а таки натрапив на умовлене місце, тут і ви не забарилися…

Година з хлопцями слухали оповідь Замкового, і їхні душі краялися за убієнними товаришами. Одразу ж гарячі голови почали вимагати від Павла повести їх навздогін вбивцям їхніх побратимів і пустити вражу кров — заради помсти. Та через якийсь час прийшли до одної думки — добиратися до своєї сотні з добутими великою пожертвою відомостями, а завтра вирушити невеличким гуртом на пошуки перекидника[27] до ворогів — Дмитра Годуна.

До містечка дісталися лише надвечір, і Павло із Замковим заспішили до сотника у фортецю — доповісти про наслідки вивідин на ворожих теренах.

Наступного дня Павло Година разом з Остапом Сподинцем та сотником Сильвестром Мигурою вирядились до полковника Дмитра Кривоносенка, аби той дав дозвіл четвірці вивідувачів повернутися під Купіль заради продовження нагляду за рухом ляського війська й одночасно знищення запроданця Дмитра Годуна. Довелось Годині все оповідати про їхні поневіряння, і полковник таки відступився.

— Воно було б добре і по-нашому звичаю відомщати перекидникам, та жалію ваші молоді літа… Чи повернетеся і не спостигне вас ляська безжальна розправа…

Хлопці мовчали, покірно слухаючи полковника, а тоді Павло з притиском мовив:

— Пане полковнику! Не візьмуть вони нас живцем, ми клятву дамо один одному!

Побачивши міцну волю козаків, Кривоносенко підвівся і, обійнявши їх, благословив козаків до дії:

— Завтра раненько до отця Меня, нехай вас благословить на успіх.

Вранці четверо козаків, уже приготувавшись до виїзду, залишили коней та попрямували до намету духівника Якима Меня.

Стали на коліна та посхиляли голови в покорі, й отець Яким, читаючи молитви, прикладав до їхніх маківок хреста та обкурював ладаном, вимахуючи кадилом.

Після закінчення молебню поцілували святого хреста і впевнено пішли до коней. Павло Година, Ігнатій Замковий, Остап Сподинець та Андрій Мандрика виїхали з табору і, розтягнувшись ланцюгом, вирушили на захід. Вранішнє сонце допомагало розглядатися далеко наперед, та вже за версти три козаки звернули зі шляху — манівцями тримали напрямок на Купіль, де зібралося вороже військо, готуючись до війни з українськими козацькими полками.

Втішні зустрічі

У Чигирині, подалі від храмового майдану, де тільки можна було розміститися, стояли табори різношерстого люду. В кожному таборі містилися кузні серед наметів просто неба, які безупинно коптіли димом, і понад усім цим скопищем людей розносився безперервний ляскіт заліза по залізу. До ковалів стояли довгі черги селюків, які перемовлялись поміж собою, а то ще й сперечались, тикаючи один одному якісь шматки залізяччя. Чулася суперечка коваля з чоловіком, який приніс до нього півкочерги і умовляв зробити з неї йому шаблю. Коваль, покрутивши в руках залишок коцюби,[28] спересердя відкинув її подалі та вилаявся:

— З цього обгорілого шматка можна викувати хіба що штрикалку на жаб. Відійди подалі від гріха!

Чолов’яга відійшов, нахмурившись, та все ж підібрав шматок заліза. В іншому місці попід розлогими деревами робили свою справу теслі, збиваючи докупи пошарпані вози та короби для краму. З усього було видно, що селяни, які відірвалися від своїх обійсть, були майже без зброї, в обшарпаному одязі, а про свого коня не було й мови. Кожний надіявся на перемогу над ляхами, а тоді вже щось перепаде і таким злидарям, яких тут зібралося тисячі. Весь український люд затягнула у свої лабети війна, і ніхто не хотів мислити про завтрашній день, про незасіяні ниви, запустіле господарство.