Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Андрій, озирнувшись, побачив тітку Меланку, яка стояла позаду нього, взявшись у боки.

— Ми до вас, тітонько! Це ми з Віктором того року на постої були, — промовив Андрій, посміхаючись.

— Знаєш, хлопче, скільки люду у нас на постої було, і що, всі тепер знову до мене в хату? — майже прокричала Меланка й рішуче пішла до дверей.

— Та я не сам і прийшов, там на вулиці Віктор… Йому б Ольгу вашу побачити, летів до неї як на крилах! — швидко випалив Андрій.

— Летів, летів, та не долетів. Запізно вже, Ольга відмовилась від мирського життя… При монастирі вона, послушниця… — сумно мовила Меланка і зайшла до хатини.

Андрій, не знаючи, що далі казати, стояв, дивлячись, як за Меланкою зачинились двері. Аж тут на подвір’ї де не взявся Ярема, ніби відчувши, що коїться щось не так. Поглянувши на нього, Андрій спустошено вимовив:

— Вікторе, Яремо! А Ольги немає вдома, зовсім пішла до монастиря. Отакої…

Ярему ці слова вразили, немов на льоту чужинська стріла, і він незрушно дивився то на Андрія, то на зачинені двері Меланчиної хатини. Андрій, відчувши тугу і спустошеність побратима, взяв його за плечі, примовляючи:

— …Пішли, брате, не доля твоя, кажуть, у монастир пішла… Вертаймося до сотні.

Ярема слухняно почвалав за Андрієм, та коли вже були побіля коней, неначе прокинувшись, вигукнув:

— Піду до тіточки Меланки… Дізнаюсь, у якому монастирі вона, а якщо нагода трапиться, піду в монастир, погляну на неї, може, слово мовить!

Андрій безпорадно розвів руками — мовляв, як знаєш. Ярема жваво перетнув подвір’я й загрюкав у двері. Меланка таки відчинила двері й з мовчазним питальним виразом обличчя дивилася на Ярему.

Андрій також наблизився до дверей, вичікуючи, що воно буде далі.

— Тіточко Меланіє, я Віктор, той, що ви не проти були мене за зятя мати… От я і повернувся, — почав говорити Ярема.

— Та бачу, Вікторе, що це ти, дорогенький мій, бравий та любий доньці моїй. Але не я її примушувала життя своє молоде затворити за мурами монастирськими! — зі сльозами на очах мовила Меланка.

Тут Ярема, не витримавши материнських сліз, прихилив, погладжуючи, Меланчину голову до себе і почав утішати. Андрій стояв, розгублено дивлячись на це сумне видовище.

— Тіточко, ви скажіть, де той монастир, я розшукаю її. Вона побачить мене та повернеться в мир… — бубонів Ярема.

Меланка рвучко відірвалася від Яреми і якось дивно запитала:

— А що, Вікторе, по-справжньому вона люба тобі? Не надіялась вона, що ти повернешся, нікого не жадала бачити біля себе, окрім тебе. Така вона в мене…

Віктор стояв, похиливши голову, і було по його статурі видно, як крається його серце, боїться він загубити своє кохання.