Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Наступного дня супротивники збирали тіла загиблих, а коли на північ від фортеці долинало відлуння далекого бою, сторожко поглядали в тому напрямку та готові були хоч зараз йти далі вбивати один одного.

Павло був негайно запрошений до Мигури і, зайшовши до його намету, здивувався, що на нього чекає сотник з якимось значним козаком немолодих літ, але жвавим у рухах, котрий, незважаючи на простецьку одежину, вражав якоюсь вищістю над його сотником. Козак якусь мить оглядав Годину, тримаючи правицю на руків’ї розкішно оздобленої шаблі. Обходячи навколо Павла, начебто ненароком штовхнув його плечем, і коли Павло, злегка похитнувшись, залишився на місці, задоволено усміхнувся.

— Ти, Павле, торік у сотника Гусака перебував. Чи це брехня? — швидко запитав чоловік.

— Воював, аякже! З-під Пилявців і до холодів, звісно, про це і сотник відають… — розгублено мовив Павло.

— Як тобі було з Гусаком, говори, по-божому все велося?.. Чому лишився при Старокостянтинові в зиму? — далі провадив добродій.

Година стояв, поглядаючи то на свого сотника, то на незнайомця, розмірковуючи, куди це все приведе і що за клопіт на його потилицю…

— Хтось повинен був залишатися… Кордон оберігати, тоді і крикнули: хто піде? А в мене свого притулку немає… — сказав Павло і затих, глипаючи очима.

— А пішов би до Гусака сьогодні? — голосно запитав лукавий незнайомець.

Павло, поглянувши на Сильвестра, поміркував і опустив голову донизу.

— Добре, годі тобі вже, чув я про вас усіх. Добряча четвірка була, та усіх вас доля розвела, на те воля Божа! — з примирливою інтонацією закінчив опитувати Павла цей зверхник.

— Присядьмо, сотнику, і ти, козаче. Слухайте мої словеса, — почав говорити по суті приходько.

— Маю ім’я Лаврін, та це щоб Павло знав, а дію від Богданового імені, — промовив Лаврін і на хвильку примовк. — Чув ти, Павле, про Вишневецького, а може, про Конецпольського чи інших воєвод знатних? — провадив далі зверхник Лаврін.

Павло, почувши високі ймення ляських воєвод, стиха почав підійматися з лавки, не розуміючи, куди гне цей Лаврін. А той, замислившись, статечно промовив:

— Присядь, присядь, доведеться тобі їх вивуджувати для нашого Богдана, вони тут неподалік…

Щось із мовленого почало доходити до Павла, і він уже сидів на лавці не соваючись, а слухав від цього прискіпливого чолов’яги, що його з десяткою чекає найближчим часом. Ішов від сотника, вже осмислюючи сказане, готуючись виконати доручену справу, та пригадував цього дивного Лавріна.

Павлові було дозволено заради виконання таємних доручень переглянути кожного десятинця та поповнити десятку козаками під його особисту вибагливість. Поповнивши десятку виконувачами задумів Лавріна, Година за два дні виділив гурт найбільш ярих хлопців, а інші будуть за оборонців десятки під час ускладнень при завданні при відступі.

У Павла згуртувалися хлопці, які або досконало володіли польською мовою, або добре знали навколишню місцевість. Павло вирушив до сотника сповістити, що він може вибиратися в стан ворога за розпорядженням Лавріна. Полк Нечая ще раз ходив на приступ ворожих валів, але окрім ще сотні загиблих повстанців жодної користі це не дало. Посилена десятка Павла вправлялась у стрільбі з пістолів, луків, жбурляла безперестанку ножі, набиваючи руку. Година приглядав за тими, хто вправлявся, ходячи з Ігнатієм Замковим довкола та інколи підсобляючи в тому чи іншому вмінні.

Година уважно приглядався до новаків, особливо тих, що володіли польською мовою. Андрій Лабур та Кирило Батюк були родом з містечка Залистя, що неподалік Кременця, та швидко оволоділи навичками влучати в ціль з пістоля чи кидати ножі.

— Оце, хлопці, по-нашому! То й гляди, вже кращі козаки вам не рівня будуть! — весело мовив Павло, побачивши, як вправно вони володіють зброєю.

А Замковий, узявши ніж у Батюка, став спиною до виставленого солом’яного діда і, рвучко повернувшись, кинув ножа. Усі не зводили з нього очей, дивуючись, куди подівся ніж, та Батюк, кинувшись до опудала, побачив ледь примітну рукоять ножа. Почав виколупувати його, примовляючи: