Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Швидко відправили вістових та почали шукати надійний прихисток, від якого можна здійснювати піші вилазки в бік ворожого війська. На чолі козацького загону залишився Шкіль, а Голота з Титикалом і Тарандою подалися відшукувати надійне місце схованки. Сонце уже на чверть піднялося над небокраєм, коли вони, попрямувавши від Стрипи якоюсь луговиною, опинилися на днищі глибокої балки. Закінчувалася вона прямовисною кручею, з якої навесні, ймовірно, стікав водоспад.

З гущавини терну та колючих заростей грушок тягнуло сирістю та здохлятиною.

— Фу, тхне… Пане десятнику, там щось здохло, мо’, знайдемо щось придатніше? — озвався Омелько.

— Може, і знайшли б, так часу вже обмаль, а хто за ляхами поглядатиме? — зле вирвалося у десятника.

Титикало, поглянувши на Омелька, дорікнув йому:

— Оце тут ти і виправляйся після вчорашнього. Пильнуй, ми гаятись не будемо!

Таранда залишився пильнувати місце схованки, а побратими повернулися до свого загону. До обідньої пори облаштували схованку. Багато клопоту було з конов’язю, та місце для коней обладнали краще, аніж для себе. Піддашшя вкрили метр затовшки віттям та різнотрав’ям, а побіля них призначили фуражників, які годуватимуть та поїтимуть коней.

Надходила ніч, треба було вирушати за «язиком», і Голота, взявши перевірених вояків, повів їх до ворожого табору. Невдовзі Санько почув тисячоголосий людський гомін. Видершись на дерево, він побачив неподалік велетенські кола ляського табору. На мить його охопив якийсь жах. Поляки поводилися так, ніби й не на війну привів їх король. Долинали співи, веселі голоси бенкетарів і навіть жіночий сміх. Санько зліз додолу і, замислившись, мовив до своїх:

— Щось мені не до вподоби все це. Ми майже в їхньому таборі, та жодного роз’їзду не стріли!

Помовчав і, оглянувши всіх, продовжив:

— Що робити будемо? А не хитрість це незбагненна?

Усі мовчали, навіть Таранда з Титикалом сиділи, мовчки опустивши голови донизу. Санько, не дочекавшись якоїсь поради, махнув рукою і заявив:

— Ми втрьох ліземо попереду, а ви — сажнів за сто за нами. Заглянемо до них та дещо, можливо, і винюхаємо.

Таранду послали попереду, а коли той хотів щось заперечити, Ілько штурхонув його ліктем під бік та прошепотів:

— Лізь, менше коників викидатимеш!

Та Омелько плазував всього на декілька сажнів попереду, і що ближче було до ляського табору, то невпевненіше почував себе Голота. Незабаром їх поглинуло різноголосся людських голосів, звуків музики на різний лад, кінське іржання, ревіння худоби. Омелян зупинився, і всі троє застигли за сотню сажнів від наметів та вогнищ побіля них. Титикало почав від нетерплячки смикатися, штурхаючи Санька по ногах.

— Чого смикаєшся? Хочеш — лізь… Погрієшся побіля них, а то ще й оковитої дадуть… — процідив крізь зуби Голота.

Уже вся десятка зібралася побіля Санька, і козаки, немов зачаровані, поглядали на ворогів, дивуючись їхній безтурботності. Та ляхи вже встигли випити й оковитої, і від вогнищ почали відлучатися в особистій потребі поодинокі постаті.

— Оце зараз якийсь панок навалить мені на голову, то я йому… — нервував Таранда.

— Омельку, дочекався ти свого часу… Підводься і йди прямісінько до отих возів, вдаючи з себе захмелілого, а трапиться хтось із «нужденних» — ти його по загривку — і тягни сюди! — впевнено мовив Голота, а Титикало ще й підштовхнув Омелька.