Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Санько зиркнув на свого побратима, а Ілля провадив далі:

— Будемо з ними домовлятися добром, є в мене така думка — на їхніх хурах замість них до ляхів у табір проникнути.

Голота відійшов убік, і Титикало виклав свої наміри: оплатити їхній крам та притримати селян під охороною до їхнього повернення з вивідин. Ця думка і Санькові припала до душі, але був чималий ризик не повернутися назад. Погукали радитися Шкіля, той також був відчайдухом і загорівся бажанням хоч зараз прямувати до ляхів у пашу.

— Вам би скоріше на палі повисіти, говоритимемо з цими сміливцями, згодяться вони за сплачений крам дожидатися своїх хур чи накивають п’ятами і — прямісінько до ляхів… — виклав свою думку Голота.

Чекати не було часу, тож послали за їхнім старшим візничим Овсійком. Санько виклав перед ним їхній задум, а той слухав, невідривно поглядаючи співрозмовнику у вічі. Недовго тривала розмова, і він дав згоду: взяти за крам гроші, а коней з хурами дати в борг.

На трьох хурах збиралося виїжджати п’ятеро козаків. Титикало залишався за головного, хоч як він не ремствував, а доведеться якийсь час старшувати.

Селяни переносили особисті пожитки на одну зі своїх хур, а козаки обмінялися з ними чимось з одягу, готуючись у дорогу. Раптово до переходу з правого боку наблизились декілька хур, і Павло Шкіль кинувся через перехід до них. Мандрівники готувалися і собі переходити річку, не звертаючи уваги на козаків. Через якийсь час мандрівники вже обіймалися зі своїми краянами, що прямували на схід з крамом. Козаки чекали, доки вони вгомоняться, не зовсім розуміючи тієї мови, якою вони розмовляли скоромовкою. Та Бухвак повідомив Голоту, що вони домовляються про торги їхнім крамом у Вишнівці та чим можна завантажитися, ідучи назад. Врешті-решт мандрівники уговталися, і Санько розпитував, звідки і куди вони прямують. Один зі старших цієї четвірки хур, Бойко Стефан, жваво відповідав на запитання Санька. Виходило так, що вони, прямуючи через Зборів на Залізці, ніде не зустріли польського війська і хотіли б далі їхати до Кам’янця, аби спродати свій крам та вироби зі шкіри. Овсійко стояв, слухаючи своїх краян, і розгублено мовив:

— А нам у Вишнівці було наказано спродати харч побіля Олієва війську короля Казимира та дістати добрий куш!

— Не сумуй, Овсійку, ми вже дали тобі гарні гроші, а хто з’їсть цей харч — тобі що з того? — сказав, сміючись, Санько, і всі гуртом зареготали.

Козаки розпрощалися з солтисами, котрі поїхали далі на Вишнівець, а Овсійко зі своїми перейшли вбрід Серет, знайшли придатну місцину й зупинились на ночівлю, спільно з козацькими вивідувачами.

Наступного дня аж до вечора Санько з Омеляном Тарандою, Маркелом Притулою, Давидом Корзуном та Ільком Титикалом, який умовив десятника взяти і його з собою, тряслися на шляху в бік Злочева. Під вечір відіслали вістових до сотні Назара Гунти і зупинилися на ночівлю побіля містечка Підлипців.

Зранку заїхали до містечка розпитати у місцевих про ляське військо і натрапили на кінний роз’їзд. Голота, учувши у вершниках ляхів, спритно зіскочив з воза і рушив їм назустріч.

— Великодушні панове, провіант доправляємо з Вишнівця. Велено тільки для королівського війська… Ваша мосць, дозвольте без перешкод… — улесливо мовив Санько до пишно вбраного вершника в срібляних латах.

Вершник на коні, до якого звернувся Санько, мовчки дивився на послужливого холопа, свердлячи його очима, і підняв руку вгору. З коня поряд з ним зіскочив якийсь княжий пахолок[124] і, кинувшись до Санька, штурхонув його по спині.

— На коліна, бидло! Перед тобою сам князь Корецький! — заверещав слуга, і Санько схилив перед ляхами голову, підставивши покірно козацьку засмаглу шию.

«От тобі й кінець, Санику… Не козацькою смертю помру, а може…» — пролетіло в голові Санька.

— Ви знаєте свого гетьмана, призначеного королем, якому зобов’язані підкорятися? Знайте Забуського, а за бунтівника Хмельницького забудьте навіки! — гнівно висловився князь і підстьобнув коня.

Санько стояв на колінах, а дехто з вершників задля розваги огрівав по плечах Санька нагаями. Та Санько вже не раз був битим і після декількох ударів навмисне звалився на живіт: лежав нерухомо, доки вершники не минули його. Тупіт копит стихав, і Санько, піднявши голову, поглянув у бік своїх возів. Його козаки вже стояли поряд з хурами, чухаючи побиті місця, — і їх не минули канчуки!

— Оце тепер знаємо, де королівське військо! — почувся скривджений голос Титикала, який наближався до свого побратима.

Санько вже стояв на ногах. Крізь біль його розпирав сміх. Він дивився на молодцюватих козаків, яких відшмагали ляхи. Таранда навіть свитину скинув і заглядав собі на спину, кумедно крутячи головою.