Той торгаш знову почав підіймати повстянку та відшукувати горщик зі смакотою — ковбаскою під смальцем. Дістався-таки горщика і підкликав одного з друзів з іншої хури:
— Допоможи, Овсійку, той сирівець дістати!
Дістали чималеньку сулію, обплетену лозою, та подали Ількові. Той, узявши в руки, потряс нею і задоволено мовив:
— Тепер житимемо, нехай п’є… Спека несамовита, тут не менше цеберки буде!
Господар краму почав все охайно накривати, перемовляючись із Титикалом:
— Так-так, пане козаче… В ній десять штофів,[122] питиме, доки не нап’ється…
Титикало знову вишукував гроші в кошелі і подав господарю краму. Той порахував і образливо поглянув до Ілька:
— Пане, шанований, так, а за цю сулійку? Вона теж чималенько коштує, я задля вас не пошкодував… Докиньте, дай Бог вам не хворіти!
Ілько якось недоброзичливо подивився на розгубленого селянина і протяжно мовив:
— Так і ляхи не розрахуються, а то ще й розіб’ють, а я поверну… От вип’ємо сирівцю, а сулійку віддамо!
Селяни захвилювалися та почали розглядатися на всі боки, аби чимсь уперіщити зухвалого козака. Кинулись до возів і, взявши в руки ціпи, швидко повернулися, а один з тих, кого звали Овсійком, вигукнув:
— Не зашкодимо, якщо розрахуєшся. Ти знай, ми солтиси,[123] нас ще ніхто не підкоряв. Одного встигнеш забити, решта — замолотить ціпами вас на порохню!
— Оце тобі й на, я до них з торгом, а вони — ціпами! — здивовано мовив Титикало.
А Дмитро вже стояв, тримаючи ногу на стремені своєї Шпички, та все ж озвався:
— Я віддам за сулію, маю трішки грошей. Облиште, знаю я цих солтисів!
Титикало задоволено показав рукою в бік Бухвака, і той Овсійко підійшов до Дмитра і взяв гроші за сулію. Солтиси швидко розійшлись по хурах, та перед бродом майданчик враз заповнило десятків зо два верхових козаків.
Санько Голота гарцював на Воронькові перед хурами, а Павло Шкіль перегородив зі своїми підхід до річки.
— Стривайте, хлопці, ми з вами сперечатися не станемо, а погомоніти конче потрібно! — крикнув Санько.
Солтиси озлоблено поглядали на Санька, та все той же Овсійко заспокійливо підняв руку і підійшов до Голоти. Титикало залишив коня проводарю Дмитру і наблизився до перемовників. Мовчки слухав Голоту і, коли той закінчив говорити, мовив:
— Десятнику! Хлопці — це не простаки і за своє добро загублять своє життя і когось із наших… Нащо гріх на душу брати?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вітри сподівань» автора Кільченський Володимир на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Володимир Кільченський Вітри сподівань“ на сторінці 160. Приємного читання.