Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Зранку сотня шаргородців, відповідно до вказівки ставки Хмельницького, зрушила з місця і взяла напрямок на містечко та фортецю Збараж. Справа і зліва від них рухалися інші передові сотні, шаргородці інколи перетиналися з ними і, привітавшись, роз’їжджались кожний у свій бік. Інколи зустрічались із ворожими дружинами, які покинули панські маєтки і поспішали до Збаража, де збиралося все ополчення і дружини Остророга, Конецпольського, Вишневецького та його небожа Дмитра. Сюди прямував і Фірлей з польським військом, сподіваючись на міцну фортецю та військову підтримку славного воєначальника Вишневецького, в здібності якого вірила вся шляхта Волині та Правобережжя.

Військо Богдана Хмельницького, яке з’єдналося з татарським ще перед Хмільником, неспішно рухалося також у напрямку Збаража величезною людською силою, не менше ста п’ятдесяти тисяч душ.

Бойових сутичок майже не відбувалося, вояки ворогуючих сторін, неначе відчуваючи, що попереду на них чекають бої з ріками пролитої крові і нелюдські страждання, уникали зіткнень, а похизувавшись силою один перед одним, мирно розходилися.

Через декілька днів сотня зупинилася понад річкою Гнєзною вище по течії від самого містечка Збаража. Вибравши підвищене місце, почали облаштовувати табір. Гунта з Ганусом та сотенним писарем Йосипом Гаркуном вештались утрьох навколо козаків, даючи розпорядження надійно закріплюватися, зовсім поряд стояли ляські війська. Сотенці не шкодуючи рук рили шанці, рови, а де треба — підіймали вали. Посеред табору ставили сторожову вежу, і Санько з десяткою, яка вже поповнилась розторопними козаками, допомагали теслярам носити колоди, копати ями, заготовлювати дошки. П’ятеро новаків були трудящими хлопцями, і вже до вечора основу вежі було закладено. Знову живі думали про насущне: кипіла юшка в казані, а десятинці купали коней у річці та змивали з себе пил після денної роботи.

Зранку виконання роботи з укріплення табору сотник зупинив, і козаки сновигали по табору та заходилися рибалити. Недовго шаргородцям довелося байдикувати — заграли сурми на збір, і сотенці заспішили на поклик, немов кури на заклик півня. Побіля незакінченої вежі, на збитому наспіх помості, стояло до десятка старшин. Вони впівголоса про щось радились поміж собою, і сотня вже стояла навкруг та притихла, прислухаючись, про що це перемовляється старшина.

Сотник Гунта оглянув своїх сотенців і, провівши навкруг рукою, мовив:

— Погляньте… Гарна місцина, але ми йдемо нижче, будемо стояти південніше фортеці, і там нам буде добре під носом у шляхти!

Козаки загуділи, одні сміялися, інші жалкували за табором, де встигли вже пролити піт, риючи шанці та зводячи вали. Хорунжий Ганус підняв руку, мовивши:

— Йдемо щільним гуртом, браття. Сюди стільки війська суне, що чим скоріше займемо наш осідок, тим краще облаштуємося!

— Звісно йдемо. Ми не кури — сидіти на наснаженому гніздищі! — чулися голоси згодних, а деякі журилися за гарною рибалкою в цьому місці.

До обідньої пори Голота вже облюбував місцину для табору, і за якийсь час Санько з десяткою виїхав на розвідини в бік фортеці.

По краю в різних напрямках спішно шугали козацькі роз’їзди, не звертаючи уваги на десятку Голоти, що неспішно рухалась, видивляючись округу. Незабаром їх зупинив посилений роз’їзд. Вітаючись на ходу, ватажок наблизився і, признавши в Санькові старшого, голосно мовив:

— Далі, браття, немає шляху. За отією оболонню уже ляхи засіли, рискають по перелісках сотнями, а то і більше. А ще далі — замок, його вже видно, он звідти! — і показав рукою на гурт дерев сажнів за сто від місця зустрічі.

— Гаразд, хлопці, ми вже осіли тут неподалік та розглядаємося, де ці пани закопалися! — з вдячністю промовив Санько.

Роз’їзди, не гаючи часу, роз’їхались, і Санько повернув на південь, підставляючи праву щоку під останні промені призахідного сонця.

Ніч була задушливою, а тут ще й комарині рої дзижчали над вухами у Санька, та не тільки в нього. Табором, чортихаючись, ходили, немов нічні привиди, сотенці й шукали ліпшого місця сховатися від комариних роїв.

Уранці від ляського табору потягнувся якимись химерними згустками молочний туман, і сотник наказав підіймати козаків, щоб за туманом не посунули на їхній незахищений табір ляхи. Виїздити з табору, не бачачи ні лялечки перед собою, було небезпечно, і Гунта, посиливши дозори, наказав копати шанці. Та після сніданку почало пробиватися літнє сонечко, і вже пасма туману «доживали» свій час поміж лісом та низькими місцинами.

В обідню пору побіля шаргородської сотні почали розміщувати табори сотні Волинського полку, і вже до вечора навколо шаргородців набралося чимале військо. Гунта зібрав сотню і наказав загородити для коней загін, розмістити намети на більшій віддалі один від одного, а завтра закінчувати копати рів навколо табору.

— Хлопці! Поспішайте, а то незабаром не буде куди і до вітру сходити! — закінчив сотник свої настанови.

Правду говорив Гунта, наступного дня увечері, коли все живе в навколишньому світі повинно було вгомонитися, в повітрі стояв надзвичайний гул, складений з людського різноголосся, кінського іржання, передсмертного ревіння худоби на заріз, баранячого бекання та поросячого верещання. А земне буття в цю пору року початку липня справляло свій бенкет: на небосхилі одна за одною запалювалися зорі, підморгуючи невідомим споглядачам непевним блищанням, вільний тихий вітер десь собі бавився у верхів’ї дерев, а то опускався донизу і розпатлував дим від щойно запалених вогнищ, накликаючи у свій бік козацьку лайку. Не всі птахи покинули це залюднене перелісся і, сидячи десь на високих гілках, зрідка заходилися співати про щось своє, пташине.