Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— А я вже палив з такого, тепер це буде мій… Згодиться!

Десятки розбрелися навсебіч, намагаючись захопити «язика», та під самий вечір, зібравшись, з’ясували: у якоїсь десятки в руках був лише один бранець. Вхопили духопеликів усі десятники, а до Андрія сердито звернувся Петро Гусак:

— Краще б ти одного вдень приганяв, а не по двоє, коли немає потреби.

Андрій з Крупенею сиділи, понуро опустивши голови, але язик не повернувся заперечити в чомусь сотенному Петру Гусаку.

Два дні нишпорення околяса навкруг ворожих таборів ніяких звісток про дії князя Радзивілла не принесли. А наступного дня висунуті з боку Дніпра залоги доповіли, що через болото до них добивається військо литовців. Полковник Кричевський скликав свою старшину, вимагаючи уточнення просування ворога до них з тилу. Сотня Петра, враз піднявшись у повному зборі, заспішила вже второваним шляхом у бік Дніпра.

Не дійшовши острівця, де відбулася бійка з литовцями, вивідувачі зіткнулися посеред болота з передовим ворожим загоном. Зав’язалася незначна бійка, та незабаром на болоті розгорівся шалений бій з численним військом ворога.

Десятка Андрія, поєднавшись із десяткою Крупені, зі своїм поводирем Маркіяном Буткевичем відійшла в бік протоптаного шляху, але й тут їм зустрілися вороги, які ватагами з довгими палицями йшли через болото. Козаки, скориставшись тим, що першими помітили литовців, перебили половину з них в одну мить. Та ті не розгубилися, і навколо козаків у болотисту багнюку почали виляскувати кулі. Андрій стояв за кореневищем і випускав стріли одна за одною, не видаючи себе пострілами, та коли стріли скінчилися, він вирішив скористатися штуцером і витратив до нього всі набої. Литовці, немов дідьки, лізли, замурзані болотною багнюкою, а позаду них лунали владні покрики їхніх старшин. Після ще одного вдалого пострілу він відкинув штуцер і дістав свій козацький пістоль. Хльоп, хльоп — ворожі кулі попадали побіля його ніг у болотисту багнюку, і йому в обличчя летіли шматки баговиння. «Добре стріляють, вже треба перебиратися», — подумав Андрій і переліз багнюкою під інший корч.

Подекуди чулися зойки поранених побратимів та прощальні слова тих, хто був при смерті. Андрій, ніби опам’ятавшись, заволав на всю горлянку:

— Хлопці! Відходимо тихцем, та «кабаки» свої не виставляйте!

Неподалік нього Саник Лавріненко гукнув:

— Андрію! Набої закінчуються… Дай у борг!

— Відходь, дідьків позичальник, я захищатиму! — зло відгукнувся Андрій, і Саник почалапав до стежини, задираючи ноги, немов лелека.

Литовці, побачивши відступ козаків, почали лізти вперед, немов болотні жаби, деякі з них попадали в трясовину і волали про порятунок, та нікому було їх рятувати. В козаків теж було не краще: Андрій бачив, що на його поклик з болота виходить половина їхнього загону. «Боже, захисти нас від сатанинської сили, ізбави рабів твоїх від наглої смерті, спаси молитвеників твоїх, ради імені Твого…» — шептав Андрій благальну молитву до свого Творця.

І неначе під впливом чудотворної сили почали з’являтися душі християнські із замурзаними багном одяганками та невпізнанними пиками.

— Хутчіше збираймося, відходьмо разом, до мене всі! — кричав Андрій, а Крупеня раз по раз ляскав своїм пістолем, відбиваючись від литовців, що насідали.

Побачивши, що з болота вийшло більше половини козаків, Андрій промовив слова вдячності:

— Дякую тобі, Христе Боже наш, за твою милість! Відслужу я тобі за твоє дарування життя рабам твоїм!

Та з боку протоптаної стежки по них почали палити, і за стріляниною Андрій почув, що це не козацькі пістолі.

— Братчики, слухайте мене! На стежині нашій вже литовці засіли, зберемося зараз і купою зметемо їх, а до табору ви дорогу знаєте! — напутив гурт очманілих від скрути козаків Андрій.

Козаки гуртом кинулись до стежини, і литовці, що засідали поряд, не витримали й подалися назад. Дехто з ворогів упав, забитий кулею, а дехто також, задираючи ноги, кинувся назад — до Дніпра.