Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Не схибимо, пане Макаре, а до Подобайла пошлете… доліземо й навкарачки до нього, якби витягнув з біди, — мовив Андрій і заспішив до своїх.

Доки чекали на повинності від Петра, Андрій почав обходити сотенців, вітаючись зі знайомими, піднімаючи доверху руку, зігнуту в лікті. Хлопці віталися, але в голосах кожного не було козацького запалу, воно, звісно, не за поразкою вони сюди прийшли і не віддавати козацьке тіло на розтерзання ворога. Присів побіля десятки Крупені, яка заповзято готувала зброю, лагодила одяг та чоботи.

— Брате Володимире, недарма ми луки ладили, бачиш, невідомо, скільки нам у цьому лісі просаджувати! — скрушно мовив Андрій, притримуючи довгу палицю, яку той обробляв на списа.

— Твоя правда, Андрію, а ти блукаєш, все Ярему надієшся десь угледіти? З його десятки он той живучим виявився, погомони з ним… — співчутливо мовив Крупеня.

Андрій хутко пішов до хлопця, що старанно мантачив свою пощерблену шаблюку.

— Здоров був, брате! А ти вчора не бачив, куди Ярема подівся, десятник твій? — з надією в голосі спитав Андрій.

Той підняв голову і, признавши в Андрієві товариша Яреми, опустивши очі, відповів:

— Першу бійку ми витримали добре, дали перцю пернатим,[106] крила їхні сатанинські злітали разом з головами…

Та замовк, понуро дивлячись на свою пощерблену шаблю. Андрій присів побіля нього, обійнявши за плечі:

— Розповідай далі, братику. Не край мені серце, ти бачив, як він загинув? Мені це треба знати, побратим він мій…

— Вдруге, як пішли ми на лаву тих дідьків, Ярема вирвався вперед, а там я дивився тільки, аби не накололи на ту залізяку, рубав ті кляті піки… Не одного нашого вони проштрикнули, — тихо договорив хлопчина, так і не підвівши погляду на Андрія.

Андрій мовчки звівся на ноги і, злегка давши йому по спині штовхана, відійшов собі далі. Побродив ще невеликим табором, надіючись, що хтось його окликне розповісти про його побратима, але козаки були зайняті своїми справами, готуючи на ворога зброю.

Повертаючись до своїх, Андрій завернув до сотника, сподіваючись якимсь чином розвіяти свій смуток. Невеликий гурт козаків сидів побіля Петра, оточивши його півколом.

— Підходь, Андрію… От сидимо, оплакуємо своїх, що і похоронити не встигли по-нашому, а по обіді молебень вчинимо, все, що можемо, — заради душ їхніх! — сумно сказав Петро. — Я бачу, ти снуєш в невідомості, Ярему шукаєш? — спитав співчутливим голосом.

Оглянув гурт побіля себе і прохально промовив:

— А можливо, хтось і бачив Ярему, такий козак не міг пропасти ні за цапову душу!

Тут підвівся з колоди Юрій Царан, почухав чуприну, згадуючи щось, і почав розповідати:

— Та бачили ми, як ті, що були від нас по ліву руку, зрізали праве гусарське крило… Було там наших зо три десятки, а далі завертілося…

Далі піднявся Пархом Продайко і, завзято махаючи руками, почав розповідати те, що він мав у тямці:

— Їх потім німецькі піхотинці відтіснили від нашої сотні, ми вже виходили з бійки, а вони все ще змагалися з німчурою, їм і наші повстанці допомагали, кинулись на найманців…