Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Пригнись!

Палаш просвистів над головою Андрія, а Усенко встиг випустити заряд з пістоля у зазіхача на життя Андрія. Та тепер він недогледів, як через пораненого литовця до нього дотягнулася смертоносна піка, і на очах в Андрія Сергій був проткнутий наскрізь.

Андрій встиг кольнути знизу ворога з палашем і хотів ще відомстити за Сергія Усенка, та удар по шаблі важучим палашем ще одного ворога вибив її з рук. Не на свою вдачу спритний литовець вибив шаблю з рук Андрія — з другого пістоля Андрій, майже впритул, всадив кулю у прудкого гусара. Від смертельного враження кулею гусар почав сповзати з коня, і Андрію вдалося заволодіти його палашем. Крутнувшись конем, він почав вибиратися поміж людьми та кіньми, що лежали на землі. Гусари послабили тиск, також зазнавши значних втрат, недобитки Гусакової сотні відходили до лісу, відстрілюючись від охочих їх переслідувати.

Та від литовського обозу на гусаківців неслося ще до сотні вершників. Попереду на коні буланої масті стрімко мчав вершник у золочених латах і в шапці зі страусячим пір’ям. Петро Гусак зрозумів, що їм не вдасться дістатися своєчасно лісу, і щосили заволав до решток сотенців:

— Хлопці! Заряджайте пістолі!

Загін вершників стишив ходу, перебираючись через гори кінських та людських тіл, і сотенці, спішившись, чекали на наближення литовських гусарів на рушничний постріл.

— По ногах коней цілься! — почувся наказ Гусака, і за мить одностайний вогонь з мушкетів зупинив наступ передніх рядів.

— На коней! Вдаримо ще раз, братчики! — веселіше заволав Петро після вдалого залпу з пістолів.

Андрій побачив поряд із собою десятника Крупеню, Рощаховського, і козаки знову з гиканням та підсвистуванням почали зближатися з ворогом. Тепер в Андрія у руках був палаш, і хоча він і був важкуватим, та Андрій на те не зважав. Він відбив піку, яку націлив на нього ясновельможний у бобровій шапці з довгим пір’ям, і замахнувся палашем, щоб підранити коня. Палаш сковзнув нагрудником буланого, на якому браво сидів гусар. Кінь від удару здибився, а Орлик, щоби не підставити себе під удари ворожого буланого, став також на диби, і за якусь мить вони обмінялися ударами передніх копит.

— Ах ти ж мій оборонцю! — вдячно вигукнув до Орлика Андрій, силкуючись дотягнутися до якогось незахищеного місця панка або хоч його коня.

На поміч ясновельможному потягнулися звичайні гусари, та з ними зчепилися Крупеня й Рощаховський. Нарешті палаші ясновельможного й Андрія схрестилися, і він відчув міцну руку свого супротивника. Побіля них почалася кривава січа, гусари страхалися, що їхнього ватажка можуть вбити, і гуртом тиснули на козаків. А на цього панка вже мітив і сотенний Гусак. Андрій почув його міцний голос:

— Ану, Андрію, посунься! Я полоскочу цього золотавого!

Та тут побіля них уже не було куди відвертати, й Андрій бадьоро вигукнув:

— Пане Петре! Тут до нього хіба що — позачергово!

Литовці на власні очі переконалися в намірах козаків забити їхнього ясновельможного і почали відтісняти від нього Андрія та решту охочих. Андрій відмахувався палашем, а коли побачив, що вже не досягне знатного супротивника, вихопив пістоль і розрядив йому в груди. На мить ворожі вершники заціпеніли, та їхній ватажок тільки похитнувся назад і поглянув униз, на місце удару кулі. Андрій і сам побачив, що його куля не здолала сріблястої сталі нагрудника. Гусари втратили запал, і козаки, відбиваючись від настирливих воріженьків, усе-таки вийшли із сутички до лісу.

Настала тяжка ніч, і Петро Гусак повів жалюгідні рештки своєї сотні в глиб лісу. Допізна в лісі було чутно ляскіт пострілів, а подекуди й гомін нічної бійки. Залишки сотні приєдналися до оточення полковника Кричевського, а Підлужний з Синьобоком мали відстояти свій час у засідці.

Вранці загнані в ліс козаки почали оговтуватись після вчорашнього невдалого бою. Петро Гусак розшукував своїх, аби хоч дізнатися, скільки живих душ залишилося з його сотні. Опинилися вони в якомусь низькому болотистому місці, й козацькі душі страждали, не маючи навкруги простору, а тіла їхні доймали нескінченні рої комарів. Набралося п’ять десятків живих душ, і побратими обіймалися один з одним, немов з рідними, яких не бачили безліч часу. Кожний запитував про свого товариша: «А може, хтось бачив, як загинув? А може, живий, снує по лісу одинаком?» Безутішна туга оволоділа серцями козаків, і Петро Гусак почув багато нарікань у свій бік, у бік Кричевського — за погибель тисяч козацьких душ задарма. Половина з живих втратили своїх вірних чотириногих друзів і на очах в усіх оплакували своїх побратимів та коней.

До лісу пробилася невелика частина обозу, і Петро не відав, де поневіряється решта обозників з військовим майном та провіантом. Добродушні їздові вже запалили декілька вогнищ, щоби нагодувати виснажених козаків, обігріти гарячим варивом та додати сили на сьогоднішній день, який ніс у собі страшну невідомість.

Після снідання Андрій знайшов Орлика, який тулився поряд з декількома десятками коней зі своєї сотні. Оглядаючи стривоженого Орлика, Андрій заспокійливо погладжував його по тулубу і, відшукавши пошкодження на його тілі, намастив потертості дьогтьовою маззю, а порізи на шкірі з підказки Мусія Синьобока скропив соком журавлини, яка росла прямо під ногами.

Петро Гусак загукав до своїх, ходячи поміж гуртами: