Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Хлопці, годі нам горювати! Не перший день смерті у вічі дивимося, готуймо зброю… Ті кляті литвини та німці десь недалеко… Хто ж стріляти буде по них?!

Не встигли себе привести до ладу, а треба посилати когось на зведення захисного валу. Вивідувачам це не сподобалось, і вони почали бурчати: «А хто розвідку буде вести? Нам краще вмерти, рубаючи ворогів наших!» Сотенний сам був не в захваті від такої повинності: й справді, треба знати, що ворог затіває надалі!

— Допоможемо, браття, ставити перепони, а там полковник оговтається, будемо надолужувати йому! — примирливо мовив сотенний.

Насправді так і вийшло: не встигло і сонечко пригріти, як хлопців відкликали від зведення валів та вирубки дерев для побудови перепон. Петро знову почав ділити на десятки своїх вивідувачів, та й поповнення їм виділив полковник з двадцяти душ, загалом з місцевих повстанців. Так замість повної десятки в Андрія опинилося разом з ним дев’ятеро душ. Підлужний мовчки чекав кожного названого на ім’я й був радий бачити, привітно киваючи головою. Поряд уже стояли знайомі й нові хлопці: Мусій Синьобок, Саник Лавріненко, Карпо П’ятинда, Кузьма Сидоренко, Явтух Недоколиханий, Олекса Лялька, Володимир Кононович, Маркіян Буткевич. Сотенний ступив до Андрія, мовляв, іди, немає кого давати. Повсідалися на колоді і в першу чергу заходилися рахувати набої та розглядалися, які в кого залишилися шаблі після вчорашнього невдалого бою. Набоїв було досить, а шаблі майже в усіх були понівечені зарубинами на лезах. В Андрія за спиною висів уже прилаштований палаш, таким же похвалився й Буткевич, який йому дістався ще раніше, під час нападу на нечисленний гусарський загін.

Підлужний наказав усім готуватися до вилазки, а сам рушив до сотенного вициганити хоч двійко шабель. Петро сидів разом з Макаром, і вони в якійсь тузі обговорювали козацькі справи.

— Пане Петре, Макаре! Нам хоч би дві шаблі конче потрібні. У Санька та Володимира одні обрубки, — з жалем мовив Андрій, звертаючись одночасно до обох.

— Присядь, Андрію, присядь! — тихо каже Петро, показуючи на місце поряд з ним. — Сидимо з Макаром, згадуємо, з ким ми десятки років козакували, а вони осьде полягли. Ніхто з нас і не гадав, що знайде тут свою долю… — продовжив Петро, поклавши правицю на плече Андрія..

— Кепські наші справи, Андрію… Попереду німці перетнули нам шлях, аби вирватися з цього клятого лісу, а позаду — болото, — знову в роздумі мовив Петро.

А Макар мрійливо мовив ні до кого:

— А за болотом Дніпро наш синьоводий тече собі і тече аж до Січі. А там і море неподалік…

Андрій увесь просяяв і, підвівшись, звернувся до старшин:

— Так, панове, перейдемо болото, а там — на плоти і до Києва нашого!

— Добре було б на плоти, та до Дніпра треба ще дістатися, а Радзивілл не дрімає… Обсіли нас, а може, вже і побіля Дніпра чекають, — відповів на те Макар.

— Пустіть нас у той бік, ми рознюхаємо, де позасідали ті литовці, а вночі накинемось, виб’ємо собі шлях до Дніпра! — запально мовив Андрій, хапаючись за ляську шаблю при боці.

— Охолонь, Андрію, охолонь! По обіді йдемо до полковника, звісно, треба рятувати люд із цієї комариної пастки, — застережливим голосом сказав Петро.

— Так, а з шаблями як? Обрубками литовців не подолаємо, підкиньте… Та й ладівничок би незайве… — прохальним голосом закінчив розмову Андрій.

Макар, глянувши на Петра, махнув рукою і повів за собою Андрія. Зупинилися побіля декількох возів, і Макар ледве не зі сльозами в голосі мовив:

— Оце, Андрію, те, що лишилося тільки від нашого обозу. Поранених ні на чому буде вивезти…

Піднявши полог, дістав дві ляські шаблі й простягнув Андрієві:

— Беріть хлопці зброю в руки… Нікому нас звідси визволяти, до Подобайла ще ніхто не пробився, а ці — під боком.